Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан та нейтралітету .німецьких військ дійшли до столиці Української Держави. Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські війська вступили в Київ.

Отже, ми бачимо, що правління гетьмана Павла Скоропадського викликало неоднозначну реакцію. Він усіляко намагався підняти якість в усіх сферах життя та діяльності Української Держави, робив кроки до встановлення мирних стосунків у зовнішньоекономічній діяльності. Проте це було також його прорахунком, адже покладання «Акту про федерацію з небільшовицькою Росією» фактично означало завершення існування самостійної Української Держави.

Запровадження нової економічної політики в Україні та її особливості

Політика "воєнного комунізму" загострила післявоєнну економічну розруху і викликала масове незадоволення населення. В Україні розгорталась повстанська боротьба селян. Лише в 1921 р. тут було вбито 1800 членів комітетів незалежних селян, які здійснювали продрозкладку. У Росії також вибухали селянські повстання ("антоновщина" та ін.).

Останнім аргументом, який переконав більшовиків "відійти від Маркса", було повстання військового гарнізону мі ста-форте ці Кронштадт і моряків Балтійського флоту в лютому—березні 1921 р. Для його придушення, через те, що армійські частини виявилися ненадійними, направили делегатів X з'їзду РКП(б) і комуністів Петрограда.

З метою збереження влади більшовики вдалися до політичних методів подолання кризи. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управлінням. Цей відступ дістав назву "нова економічна політика" (неп) і охоплює період з

1921 По 1928 рік. Поштовхом до запровадження цієї політики стали рішення X з'їзду ркп(б) у березні 1921 року.

Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання "в інтересах будівництва соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (у 1921 р. орендувалось понад 5200 підприємств); відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 pp., яка зупинила шалену інфляцію; децентралізація керівництва промисловістю.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та непомірні реквізиції призвели до голоду 1921-1923 pp. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х роках, уряд РСФРР не приховував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні протягом довгого часу замовчувався, а вагони з продовольством із Київщини та Полтавщини посилали за тисячі кілометрів у Росію, замість того, щоб відправити їх у південні губернії України, де теж лютував голод. Тільки навесні 1922 p., коли люди вмирали вже цілими селами, почали допомагати, але кілька сотень тисяч жителів врятувати вже не вдалося.

Фінансова реформа. Дійсно, якщо говорити про неп, то тут відбулася зміна погляду на соціалізм. Не ламати треба було капіталізм далі, а оживлювати його. Ліквідація товарно-грошових відносин не виправдала себе, а привела до "талонної" системи натуроплати. Тому для успіху непу, а це означало відродження економіки, треба було відновити товарно-грошові стосунки, тобто ринок та закони попиту і пропозиції

Реформа управління. Управлінська реформа розділила партійну, державну та господарську влади в країні. Були визначені нові структури і статут державних промислових підприємств (трести) і державної торгівлі (синдикати). Вони мали велику самостійність. Заборонялось втручатись в їх діяльність. Регулював все ринок. Адміністративно управлялась тільки воєнна промисловість. Виникли гігантські об'єднання в Україні, такі, як "Південьсталь" (100 тис. робітників і 7 тис. службовців), "Донвугілля" та ін. Замість попередніх 70 наркоматів залишилось з десяток загальносоюзних.

В 1928 р. на долю синдикатів припадало 80-90% товарообороту промислової продукції. Відновилась чисельність робітничого класу і підвищилась продуктивність праці. Та не було ще ліквідоване безробіття. Правда, Сталін якраз ліквідацію безробіття ставив собі в заслугу після 1929 р.

В апараті зберігся "талонний" режим. Посилаючись на те, що партмаксимум (заробітна плата, яка тоді складала від 125 до 200 крб.) не дозволяє працівникам апарату купувати продукти й промтовари на ринку (кваліфікований робітник, наприклад електромонтер, заробляв до 300 крб. на місяць), Сталін добився збереження для партверхівки режиму "воєнного комунізму": її забезпечення йшло через Управління справами ЦК ВКП(б) у вигляді пайків, дач, санаторіїв і т. ін. Тобто, вся країна жила за законами непу, а партапарат — "воєнного комунізму".

Особливості НЕПу в Україні:

1. НЕП в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1922 р.);

2. висока ставка продподатку;

3. застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;

4. введення НЕПу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора;

5. широка підтримка українським населенням заходів НЕПу.

Основні заходи неПу

Політика українізації (коренізації) в 1920-х pp.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

• У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

• Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

Суцільна колективізація в Україні

У грудні 1927 р. відбувся XV з’їзд ВКП(б), на якому було прийнято рішення про кооперування села. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр.

Колективізація – це примусова система заходів, яка спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).

Завдання колективізації:

• налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації;

• забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування та сировиною;

• перетворення не контрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву;

• ліквідація дрібного селянського укладу, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже ліквідація куркульства як класу.

Перший п’ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об’єднано 30 % селянських господарств. Однак вже на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б) У Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала найвищі темпи колективізації серед усіх союзних республік, щоб показати приклад іншим республікам. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. – навесні 1932 р.

Сталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали «куркулями». Мета ліквідації куркульства полягала у тому, щоб передати колгоспам (державі) найприбутковіші селянські господарства разом із землею та реманентом, вилучити значні запаси сільськогосподарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку населення, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі.

У процесі колективізації виділять декілька етапів:

1. 1929-1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, в комунікацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; селяни почали продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент; у 1928-1929 рр. в Україні було знищено до 50% поголів’я худоби;

2. 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладанням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіху», в якій він виступи проти надмірностей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та рад. Організації на місцях); почався масовий вихід з колгоспів; восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких;

3. 1931-1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів і завершення;

4. 1934-1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % від усіх посівних площ.

30 січня 1930 р. – була прийнята постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», яка поділяла куркулів на 3 категорії:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів (покарання – 10-річне ув’язнення або розстріл);

• пасивні вороги радянського ладу, ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити своє майно (покарання – конфіскація власності, виселення до північних та східних районів СРСР);

• лояльні до політики більшовиків, ті, що не чинили опору радянській владі, але не бажали вступати до колгоспів ( покарання – переселення за територію колгоспів, надання гіршої землі).

В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств.

Сталінська індустріалізація в Україні та її соціальні наслідки 

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію. (Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення оборони країни). Наступний XV з’їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало розгортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин.

У 1929 р. – проголошено курс на форсовану індустріалізацію. Цей рік Сталін назвав роком «великого перелому» та «стрибком до соціалізму».

Завдання індустріалізації:

• здобуття техніко-економічної незалежності СРСР;

• перетворення аграрної країни на могутню індустріальну державу;

• зміцнення оборонного потенціалу країни;

• підвищення технічної бази сільського господарства.

Перша п’ятирічка становила суму річних планів, які постійно відправлялись у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, виробництва електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації в Україні стало зростання кількості підприємств важкої промисловості, будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем деяких галузей промисловості випередила деякі європейські держави.

Серед негативних наслідків можна виділити, зокрема підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; ігнорування економічних механізмів розвитку еко