Семінар 6
Лютнева революція 1917 р в Росії була викликана тими ж причинами, носила той же характер, вирішувала ті ж завдання і мала таку ж розстановку протиборчих сил, що і революція 1905-1907 рр. Після революції 1905-1907 рр. найважливішими продовжували залишатися завдання демократизації країни: повалення самодержавства, введення демократичних свобод, рішення пекучих питань - аграрного, робітника, національного. Це були завдання буржуазно-демократичного перетворення країни, тому Лютнева революція, як і революція 1905-1907 рр., Носила буржуазно-демократичний характер.
Причини Лютневої революції історики вбачають у глибокій економічній, політичній і соціальній кризі Російської імперії. Це кризове становище країни значною мірою зумовила Перша світова війна. Військові витрати Росії у 1917 р. становили 30 млрд карб. (з них 1/3 – закордонні кредити). Закривалися підприємства, а на тих підприємствах, які працювали, робочий день було збільшено у середньому до 11-12 год. на добу (до війни робочий день становив 10 год.). Катастрофічно зросла інфляція, змінилося співвідношення цін (наприклад, до війни в Україні пуд заліза можна було купити за півтора пуда пшениці, а у 1916 р. – за 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було придбати 10 аршин ситцю, а у 1916 р. – лише два). Було встановлено тверді ціни і введено карткову систему на продукти харчування. 23 лютого 1917 р. саме з жіночих “хлібних” мітингів та демонстрацій у Петрограді розпочалася революція.
24 лютого 1917 р. страйковий рух у Петрограді набув масового характеру. 25 лютого було призупинено діяльність Державної думи. 27 лютого самодержавство впало, влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня 1917 р. члени комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували Тимчасовий уряд. Більшість його членів належала до партії конституційних демократів, уряд очолив князь Г. Львов.
Характер Лютневої революції більшість істориків оцінюють як буржуазно-демократичний. Основними завданнями для нового уряду після перемоги Лютневої революції стали: утворення нової держави, визначення стосовно її участі у війні, подолання кризових тенденцій в економіці, вирішення аграрного і національного питань.
Тимчасовий уряд проголосив політичні свободи і пообіцяв скликати Всеросійські установчі збори (парламент) – саме вони мали вирішити долю Росії і ухвалити її конституцію. Виконавча влада на місцях перейшла до представників Тимчасового уряду – губернських і повітових комісарів. Владу на місцях також перебрали на себе різні громадські організації, які почали досить активно формуватися після революції. Органи царської адміністрації в Україні було ліквідовано 3-5 березня 1917 р.
Другим претендентом на політичну владу у Росії стала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів на чолі з меншовиком М. Чхеїдзе (до її складу ввійшли діячі партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів (меншовиків)). В Україні мережа рад робітничих, солдатських та селянських депутатів була найбільш розвиненою в Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі; ради фінансувалися Тимчасовим урядом і на владу в Україні спершу не претендували.
Крім двох вищезазначених центрів влади, в Україні склався і третій, представлений Центральною Радою (далі – ЦР). Її утворили 4 (за іншими даними – 7) березня 1917 р. представники різних політичних (Товариства українських поступовців, українських соціалістичних партій), наукових, освітніх, кооперативних та студентських організацій. Головою ЦР заочно був обраний М.С. Грушевський1. Спершу Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги.
Отже, нова система влади, утворена після Лютневої революції, у Росії отримала назву двовладдя, а в Україні –тривладдя. Серед причин встановлення такого розподілу сил історики називають практичну відсутність демократичних інститутів у Російській імперії, соціально-політичне розшарування суспільства та поляризацію політичних сил, а також невирішеність національного питання.
Вагомим досягненням Лютневої революції була демократизація суспільного життя: населення Російської держави отримало політичні права та свободи, було проголошено амністію політичним в’язням, ліквідовано репресивні органи царської влади, скасовано національні та релігійні обмеження. Однак Тимчасовий уряд не зробив рішучих кроків для розв’язання болючих для суспільства соціально-економічних проблем й до осені 1917 р. почав втрачати авторитет. У ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. у Росії відбувся державний переворот, до влади прийшли більшовики, які розпустили Тимчасовий уряд.
Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції для України стали формування нових органів влади, демократизація суспільства, політизація суспільних рухів та зростання національно-культурної активності українського народу.
Початок Української революції - 4(17) березня 1917 р. - утворення Української Центральної Ради; закінчення революції - 26 січня 1918 р. - установлення радянської влади в Києві, поразка УНР у першій війні з радянською Росією.
Причини Української революції:
1) тривале перебування української нації, позбавленої політичної незалежності, у складі Російської імперії;
2) боротьба українського народу за реалізацію права на самовизначення, створення власної держави.
Характер Української революції - національно-демократичний:
1) національний - боротьба за національну автономію України, що мала перерости в боротьбу за повну самостійність української нації;
2) демократичний - боротьба за демократичні та політичні права і свободи, а також участь широких народних мас у революційних подіях.
Початок Української революції. Лютнева революція в Росії (початок 27 лютого 1917 р.) призвела до повалення самодержавства. Влада в державі перейшла до Тимчасового уряду. У центрі і на місцях унаслідок волевиявлення політично активної частини трудящих виникають альтернативні органи влади - ради депутатів (найвпливовішими в Україні були ради Донбасу — 181 рада, Харкова, Києва, Катеринослава, Луганська, Полтави та ін.). Тимчасовий уряд і російські ради, обстоюючи унітарну форму нової російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію.
Заснування Української Центральної Ради. Ініціатори утворення ЦР:
1) українські самостійники на чолі з М. Міхновським - радикальний осередок українського руху;
2) Товариство українських поступовців (ТУП) - поміркований осередок українського руху.
З (16) березня 1917 р. самостійники оголосили про створення Української Центральної Ради, яка мала перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. У цей же день представники ТУП (автономісти), утворили власний національний центр. Керівництво обох організацій 4 (17) березня 1917 р. погодилося на створення об’єднаного органу - Української Центральної Ради (головою УЦР був обраний М. Грушевський). М. Грушевський запропонував скликати Всеукраїнський національний конгрес. У надзвичайно короткий час ЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.
• Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.
• Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.
• Співпраця з Тимчасовим урядом.
• Надання національним меншинам рівних політичних прав
Початок українізації армії. Ініціаторами українізації частин російської армії були самостійники, які вважали, що без національної армії не може бути державності. У березні 1917 р. у Севастополі утворена Чорноморська рада, а у квітні - Українські корабельні ради майже на всіх кораблях Чорноморського флоту. У квітні 1917 р. солдати на збірних пунктах Києва поставили вимогу відправити їх на фронт як українську військову частину, але офіційна влада їм відмовила. Тоді ініціатори руху за створення національних військових частин («Український військовий клуб імені Павла Полуботка» на чолі з М. Міхновським) самочинно сформували 1-й Український полк імені Б. Хмельницького (близько З тис. солдатів-українців).
Павло Петрович Скоропадський був громадським та політичним діячем. Як офіцер Російської імперії він брав участь у російсько-японській та І Світовій війнах, а згодом став засновником Української Держави. Тож розглянемо діяльність великого гетьмана докладніше.
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський став гетьманом України на Всеукраїнському хліборобському з’їзді. Близько 8 тисяч осіб проголосували за те, щоб почесний отаман Вільного козацтва став гетьманом нового утворення – Української держави.
Приход гетьмана до влади став не революцією, а переворотом. Адже він відбувся майже безкровно за винятком декількох офіцерів із дружини Скоропадського.
Причини безкровного переходу влади від Центральної Ради до влади гетьмана.
1. Помилки представників Центральної Ради, що похитнули її авторитет:
- невизначеність у політичній спрямованості;
- байдужість до вирішення важливих соціальних та релігійних проблем;
- невиправданість компромісів;
- ігнорування інтересів заможних громадян;
- відсутність усвідомлення щодо творення армії.
2. Павла Скоропадьского підтримувала величезна німецько-австрійська армія, адже Центральна Рада не виконувала своїх зобов’язань в результаті Брест-Литовського мирного договору.
3. Економічний занепад країни після Світової війни, боротьби Тимчасового уряду та Центральної Ради, а також внаслідок війни з більшовиками. Все це спричинило анархію, безробіття, економічну кризу та навіть голод.
4. Непорозуміння всередині самої Центральної Ради, що призвели до розпаду важливих політичних партій – Української соціал-демократичної робітничої партії та партії Українських соціал-революціонерів. На цьому фоні стався розквіт Української демократичної-хліборобської партії – опори Павла Скоропадського.
Гетьманський переворот стався з метою зупинення суспільної катастрофи та радикальних ідей, що спричинені діями недальновидної політики Центральної Ради. Народ бажав державу, в якій є місце спокою, законності та творчій праці.
Праві сили, що підтримували переворот гетьмана Скоропадського:
- заможні громадяни – володарі приватної власності;
- вільні козаки;
- імперські сили проросійського спрямування з ідеєю «єдиної та неділимої Російської імперії»;
- старі чиновники, які прагнули стабільності.
Отже, Центральна Рада робила «ставку» на ліві робітничі сили, а гетьман – на праві сили – тобто буржуазію.
29 квітня 1918 року був затверджений «Закон про тимчасовий державний устрій», що спирався на «Грамоту до всього українського народу» - ідеологічну платформу Павла Скоропадського. Головним принципом нового державного устрою стали наступні функціональні повноваження гетьмана:
- призначення отамана або голови Ради Міністрів
- затвердження складу уряду або навіть його скасування;
- повноваження найвищої посадової особи та воєначальника в зовнішньополітичній діяльності;
- повноваження призначення надзвичайного стану в країні або амністії.
Реформування влади свідчить про те, що на цьому завершувалося демократичне правління Центральної Ради, а натомість їй приходив авторитарний режим гетьмана Скоропадського.
Однією з головних позицій гетьмана був захист приватної власності та суспільства від радикальних партій. Саме тому Павла Скоропадського підтримували консервативні прошарки населення.
1. Розвиток вільного підприємництва громадян.
2. Відновлення права на приватну власність.
3. Утворення функціонального адміністративного апарату. Створення Державного Сенату – вищого судового органу, та Державної Варти – вищого контролюючого органу.
4. Регулювання анархії та боротьба з нею.
5. Державне регулювання всіх сфер – політичної, економічної, суспільної – в умовах гострої економічної кризи.
6. Налагодження грошової системи: нормалізація грошового обігу, формування бюджету держави, відкриття українських банків та бірж.
7. Створення чіткої митної і кордонної служб.
8. Затвердження класу селян-власників як опори гетьманату.
9. Формування сильної армії, морського флоту та гвардійської сердюцької дивізії – національної гвардії. В законодавстві визначався загальний військовий обов’язок.
10. Визнання суверенітету України майже двадцятьма країнами. Навіть радянська Росія визнавала Українську державу як суверенну. Почалися переговори з Кримом про його автономний статус у складі Української держави. Українські посольства та консульства розташувалися більше, ніж у 20 країнах світу.
11. Піклування про освіту та її українізація. В цей період зростає роль української мови в освіті та культурі, засновується Українська Академія наук та українських наукових видань, а також декількох університетів.
12. Розвиток культури проявлявся в розширенні мережі театральних закладів. В період Скоропадського створено Державний народний театр, Державний драмтеатр, Молодіжний драмтеатр, Залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу та інші культурні утворення. В цей період в Харкові була створена перша оперна школа, а також Музично-драматичний інститут імені Лисенка. Окрім того багато бібліотек, музеїв різного спрямування, хорів та оркестрів було засновано саме в період гетьманства.
13. Розвиток релігії полягав у підвищенні авторитету Української Православної Церкви, яка стала автономною у складі Російської Православної Церкви. В цю епоху розпочався також розвиток Української Автокефальної церкви.
Проте не все гетьман Скоропадський робив правильно. Критики виявляють в його діяльності чимало прорахунків, таких як:
1. Гетьманом були створені каральні експедиції для отримання з селян продуктів. Таким чином можна було розрахуватися з Німеччиною за надану Скоропадському військову допомогу.
2. Після відновлення приватної власності гетьман намагався всілякими способами «вибити» з селян компенсацію за шкоду, задіяну маєткам заможних мешканців.
3. Аграрне питання так і не було вирішено: поміщикам дозволялося насильно використовувати речі селян.
4. Повна заборона страйків на виробництвах.
5. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.
6. Більшість чиновницьких постів були зайняті росіянами. А місцевого та земського самоврядування більше не було.
7. Великі привілеї заможним прошаркам населення.
8. Провал мобілізації, через що не вдалося створити боєздатну армію.
9. Залежність від німецько-австрійського війська.
10. Велика кількість росіян в Українській державі, в тому числі у владі, які були проти її реальної автономії.
11. Нездатність протистояти більшовицьким силам на території держави.
12. «Акт про федерацію з небільшовицькою Росією».
Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та робітничий з'їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В. Винниченком.
Восени 1918 р. склалися обставини, які призвели до послаблення гетьманського уряду. П. Скоропадський втратив підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, в яких різко загострилися внутрішні суперечності. Посилювалася загроза війни з Росією, У різних місцях України виникли повстанські загони, зокрема Н. Махна, Ю. Тютюнника, Д. Терпяла (Зеленого). Дедалі активніше боролися проти Гетьманату робітники.
У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада він видав грамоту, в якій ішлося про "відновлення великої Росії".