6
розглядався реальний дохід, на основі якого існуюча система розподілу мала позитивний вигляд. Наприкінці 1980-х років у фаховій літературі активно починають обговорюватися соціальні аспекти диференціації доходів: залежність доходів від соціально-демографічних чинників, різниця в доходах різних соціальних верств, поява нових джерел доходів. У 1991 році в Москві виходить перша фундаментальна праця на цю тему – книга Л. С. Ржаніциної “Доходи: рівень, диференціація, гарантії”. Хоча на час написання книги різниця в доходах ще не набула таких масштабів, як сьогодні, автор звертає увагу на появу тенденцій до значної поляризації доходів. Робота містить ґрунтовний аналіз нового для тих часів явища – бідності. До 1989 року в Радянському Союзі заперечували існування бідності, хоча влада визнавала проблему «малозабезпеченості» з початку 1970-х років. Причини такого ігнорування проблеми лежали в ідеологічній площині – бідність розглядали як винятково капіталістичний феномен, який не може існувати у «справедливому соціалістичному суспільстві». Незважаючи на ігнорування радянською владою проблеми нерівномірного розподілу доходів, чітко прослідковуються наступні види диференціації доходів: соціальна, міжгалузева та регіональна. За умов радянської моделі державного капіталізму виникла соціальна та міжгалузева диференціація. Партійно-господарська та військова номенклатура, а також співробітники органів безпеки користувалися значними пільгами і привілеями. Працівники підприємств, КБ та НДІ військово-промислового комплексу одержували набагато вищу зарплату, ніж працівники такої самої кваліфікації (із тим самим колом обов'язків), зайняті в галузях групи Б. Крім того, в пізній період існування радянської економіки з'явився прошарок нелегальних ділківцеховиків, спекулянтів, корумпованих чиновників, котрі вже володіли початковим капіталом. Але загалом розподіл доходів серед переважної більшості найманих працівників мав зрівняльний характер.
7
2. Поняття соціальної диференціації
Соціальна диференціація – структурний поділ відносно однорідного соціального цілого чи його частини на окремі якісно відмінні елементи (частини, форми, рівні, класи). Соціальна диференціація означає як процес розчленування, так і його наслідки.
Особливості соціальної диференціації полягали в особливих привілеях, отриманих від держави і доступ певних людей до дефіцитних товарів і послуг завдяки їхнім соціальним чи політичним зв’язкам чи посадам. Галузева диференціація характеризувалась суттєвими відмінностями в оплаті праці між галузями і секторами. Перехід з підприємства однієї галузі на підприємство іншої міг збільшити заробітки працівника значно більше, ніж підвищення в межах одного підприємства. Крім соціальної та галузевої диференціації, у Радянському Союзі існувала й регіональна диференціація доходів населення. Це пояснюється тим, що галузі і сектори економіки, зокрема важка промисловість та військовопромисловий комплекс просто не існували у деяких слаборозвинених республіках. Міжрегіональні відмінності з часом зростали і у 80-х роках в усіх республіках СРСР нерівність у розподілі доходів почала зростати. Сучасні реалії економічного життя вказують на поглиблення майнового розшарування населення та зростання соціальної напруженості в країні. Незважаючи на усвідомлення урядом незалежної України проблеми поглиблення майнового розшарування та реалізацію політики перерозподілу доходів, загальна диференціація доходів населення посилюється. Особливості виявляються у трьох основних її видах: соціальній, галузевій та регіональній диференціації доходів, що зумовлено історично. Соціальне розмежування доходів населення України має свої особливості. Основу становить поділ суспільства на три основні класи: вищий, середній та нижчий. Якщо у розвинених демократичних країнах світу «середній клас» становить переважну частину населення та є опорою економічної та політичної стабільності, то в незалежній Україні такого класу майже не існує. На думку Г. Волинського, низка дослідників вважає, що такий клас в Україні вже існує або, принаймні, успішно формується, і відносять до нього сім'ї, де середньодушовий дохід становить від 300 до 1000 доларів на місяць. При цьому не враховується соціальний статус дорослих працездатних членів сім'ї, отже і спосіб одержання доходу; таким чином у середній клас залучаються не тільки представники малого та середнього бізнесу, висококваліфіковані робітники і фахівці, діячі мистецтв, а й маргінальні групи (тіньові ділки, спекулянти, повії, корумповані чиновники нижчої ланки,
8
корумповані лікарі та викладачі ВНЗ тощо), котрі, прагнучи покращити свій майновий стан, балансують на межі криміналу (або й перетинають її). Природно, вони приховують свої доходи та ухиляються від сплати податків, підриваючи суспільну мораль. Тобто Г. Волинський вважає, що в Україні існує не середній клас у загальноприйнятому розумінні, а певний «середній за доходом» прошарок, який діє за власними правилами, нехтує законом та інтересами всієї країни. На думку Я. Пасько, навіть немає критеріїв, за якими можна виділити український середній клас, тому людину, яка змушена займатися напівлегальною діяльністю, не можна враховувати, бо середній клас передбачає як моральні, так і правові стандарти суспільства. За результатами опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, у 2002 р. до середнього класу віднесли себе 45,6% респондентів; до нижчого — 47,1%; вищого — 1,1%; не змогли визначитися — 6,2% опитаних. У грудні 2000 р., коли Центр Разумкова проводив аналогічне опитування, розподіл відповідей був дещо інакшим: тоді до середнього класу зарахували себе 47,0% громадян; до нижчого — 44,5%; вищого — 1,2%; не визначилися — 7,3%. Таким чином, динаміка змін радше негативна, але оскільки вона перебуває у межах похибки, то підґрунтям для достовірних висновків бути не може. Серед респондентів, які вважають себе середнім класом, 49,3% чоловіків і 50,7% жінок. Більшість (57,1%) середнього класу — це громадяни активного трудового віку — 25—49 років; 20,5% — молодь 18— 24 років; 22,4%
— громадяни віком понад 50 років. За рівнем освіти більшість (65,7%) належить тим, хто має середню загальну або професійну освіту; 20,4% — громадяни з вищою освітою; 7,4% — з незакінченою вищою; молодші фахівці та бакалаври становлять 1,3% середнього класу. За соціальним статусом найбільш значущі групи середнього класу складаються з фахівців (19,8%); кваліфікованих робітників (14,7%); пенсіонерів (13,5%); учнів і студентів (8,5%); службовців (7,8%). Підприємці становлять 4,7% середнього класу; керівники різного рівня — 3,3%; фермери й орендарі — 0,1%. Опитування було проведене 7-16 серпня 2002 р. в усіх регіонах України. Опитано 2004 респондентів віком від 18 років. Проект здійснений за підтримки Freedom House та USAID. У квітні 2007 р. Інститутом проблем управління було проведено соціологічне дослідження процесів, що характеризують становлення середнього класу в Україні. До середнього класу суб’єктивно відносять себе 33,6% (2004 р. – 29,4%) респондентів. За даними дослідження, більшість із них проживає в обласних центрах та великих містах Сходу, Південного Сходу, в Криму та в м. Києві. Натомість у західних областях відповідна частка населення є нижчою. Наведені цифри засвідчують бажання громадян віднести себе до середнього класу більше за звичкою, аніж це відповідає дійсності. Аналіз соціальної структури сучасного українського
9
суспільства свідчить про інше – наявність лише невеликого прошарку населення, який можна класифікувати як середній клас. Використання зазначених міжнародних критеріїв призводить до висновку про те, що в сучасній Україні так можна класифікувати лише до 10% населення[10]. Отже, соціальна диференціація доходів населення України, в основі якої лежить поділ на класи, характеризується низкою особливостей. До таких особливостей відносять відсутність середнього класу в Україні, який у розвинених країнах становить переважну частину населення, та наявність майже 80% нижчого класу суспільства. Щодо галузевої диференціації, то у 1990 році найвищі доходи отримували працівники системи кредитування і державного страхування, а найнижчі – працівники культури. Коефіцієнт диференціації заробітної плати становив 2,56. До 2000 року цей коефіцієнт майже подвоївся і становив 4,84. У різних галузях вітчизняної економіки зростання продуктивності праці відбувалося різними темпами. Унаслідок цього зростала диференціація заробітної плати між різними галузями. Серед видів економічної діяльності найвищий рівень заробітної плати у 2008 році спостерігався на підприємствах авіаційного транспорту, у фінансових установах, видобуванні паливноенергетичних корисних копалин та у виробництві коксу і продуктів нафтопереробки, де заробітна плата працівників перевищила середній показник по економіці в 1,5-2,2 рази. Водночас абсолютний розмір заробітної плати працівників рибальства та рибництва, сільського господарства та мисливства, установ охорони здоров’я та соціальної допомоги, а також підприємств з виробництва текстилю, одягу, виробів з хутра та шкіри не перевищив 65% від середнього по економіці. За даними Держкомстату України на кінець 2011 року найвищий рівень заробітної плати спостерігався на підприємствах авіаційного транспорту (8697 грн.) та у фінансових установах (5286 грн.), а найнижчий рівень
– у працівників рибальства та рибництва (1352 грн.), охорони здоров'я та соціальної допомоги (1747 грн.) та працівників сільського господарства (1788 грн.). Отже, тенденція, яка була характерна у Радянському Союзі щодо галузевої диференціації доходів населення, продовжує зберігатись і у наш час. Регіональні розходження в Україні досить специфічні й не мають аналогів у світі. Особливостями регіональної диференціації є нерівномірний розвиток окремих регіонів України. Це пов’язано з специфікою розміщення виробництва на території країни та зумовлено різними темпами економічних реформ. До найменш розвинених регіонів, що мають аграрну спеціалізацію, відносять Тернопільську, Волинську, Херсонську та Чернівецьку області, які характеризуються найнижчими доходами населення. Групу регіонів з високими доходами становлять Донецька, Дніпропетровська та Запорізька області. Це
10
насамперед регіони, в економічній структурі яких домінують галузі, що випускають продукцію експортного призначення, а також великі мегаполіси з розвиненим вторинним сектором економіки. Спостерігається посилення регіональної диференціації щодо розмірів заробітної плати. У 2008 р. лише у 5 з них заробітна плата перевищувала (на 0,3 -70,2%) середню по країні та становила: у м. Києві – 3074 грн., Дніпропетровській області – 1876 грн., Донецькій – 2015 грн., Запорізькій – 1812 грн., Київській – 1852 грн. Найнижчий рівень заробітної плати (на 23,6-27,3% менше за середній) спостерігався у Тернопільській області
–1313 грн., Чернігівській – 1370 грн., Херсонській – 1375 грн. та Волинській – 1380 грн. Диференціація заробітної плати між столицею та периферійними регіонами у 2010 р. становила 2.2 рази (максимальна – м. Київ 3161 грн., мінімальна – Тернопільська область 1412 грн.). Вищий за середньоукраїнський рівень заробітної плати зафіксовано лише у 3 областях, а саме Дніпропетровській
–1963 грн., Донецькій – 2116 грн. та Київській – 1987 грн. У решті регіонів України. заробітна плата є нижчою від її середньо українського значення.