Ознакою суб’єкта кримінального правопорушення, що визначає адекватність поведінки особи, є її вік. Наприклад, кримінальна відповідальність малолітніх, які не розуміють те, що може відбутися від їх дій, була б безглуздою жорстокістю. Тому встановлення вікових меж відповідальності за свою поведінку припускає, що по досягненні визначеного віку неповнолітні вже розуміють, що добре і що погано, що робити не можна, у яких випадках їх дії можуть заподіяти шкоду.
В основі визначення віку, як правило, лежить рівень розвитку свідомості неповнолітнього, тобто здатність неповнолітньої особи адекватно усвідомлювати те, що відбувається в об’єктивному світі і відповідно до цього осмислено і цілеспрямовано виконувати ті чи інші дії.
Діючий КК України, який був прийнятий 5 квітня 2001 р., у ч. 1 ст. 22 КК України передбачає настання загальної кримінальної відповідальності у віці 16 років, а у ч. 2 – за кримінального правопорушення, що представляють підвищену суспільну небезпеку – з 14 років. В основу зниження віку кримінальної відповідальності, як відзначає В. Я. Таций, покладені такі критерії:
- рівень розумового розвитку свідомості неповнолітнього (такий рівень розвитку свідчить про можливість вже в 14 років усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність кримінальних правопорушень, перерахованих у ч. 2 ст. 22 КК України);
- значна поширеність більшості з цих кримінальних правопорушень серед підлітків;
- значна суспільна небезпека (вага) більшості з цих кримінальних правопорушень.
Однак тут виникають деякі проблеми, оскільки кожна людина унікальна у своєму розвитку. Зупинитися саме на цьому віці вирішили тільки через гуманність, більш правильним було б знизити вік кримінальної відповідальності на кілька років, оскільки в нас у країні спостерігається зріст «малолітньої злочинності», а ефективних заходів застосувати не можна – закон не дозволяє.
Обчислення віку здійснюється, у такий спосіб: якщо людина в день свого народження вчиняє кримінальне правопорушення, а вона, наприклад, народилася о 14 годині, а вчинила злочин о 23 годині, то притягнути її до кримінальної відповідальності не можна, оскільки юридично 14 років настають тільки о 0:01 наступного дня. Це відбувається через те, що у свідоцтві про народження не вказується час народження. Рік додається тільки з наступного дня після дня народження, тут виявляється один із принципів кримінального права – усі сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного.
Така ж ситуація з днем, місяцем і роком, якщо не відома точна дата народження. Приблизний рік народження і місяць визначаються судово-медичною експертизою.
Говорячи про верхню межу віку кримінальної відповідальності, потрібно відзначити, що довічне позбавлення волі не призначається особам, у віці до 18 років і що досягли 65-річного віку на момент винесення вироку. Виправні роботи й обмеження волі не призначаються жінкам та чоловікам, що досягли пенсійного віку.
Норма про відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинений у стані сп’яніння, майже не зазнала змін у в порівнянні з колишнім законодавством. Стаття 21 КК України вказує: «Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності».
Загалом, закон відноситься до стану сп’яніння негативно: знаходження особи у стані фізіологічного сп’яніння під час вчинення кримінального правопорушення може бути враховано судом при призначенні покарання як обтяжуюча обставина (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК України), але в залежності від характеру вчиненого кримінального правопорушення, ця обставина може бути і не визнана судом як обтяжуюча (ч. 2 ст. 67 КК України).
В науці кримінального права питання про відповідальність осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані сп’яніння, традиційно пов’язується з проблемою осудності – неосудності. Алкоголь, наркотичні засоби або інші речовини, впливаючи на центральну нервову систему людини, уражають її свідомість і волю. Деякі особи, що вчинили кримінального правопорушення у стані сп’яніння, посилаються на те, що вони не усвідомлювали значення своїх дій, не могли керувати ними, нічого не пам’ятають про те, що трапилося, і т. ін.
Внаслідок порушення мислення та ослаблення самоконтролю поведінка сп’янілої людини помітно відрізняється від поведінки тієї ж людини у тверезому стані.
Нетверезий стан сприяє прояву антигромадської спрямованості, аморальних поглядів і звичок. Систематичне зловживання спиртними напоями веде до загальної деградації особистості, полегшуючи формування кримінальної установки.
Стан сп’яніння не може служити підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Обґрунтування кримінальної відповідальності за дії, вчинені в стані сп’яніння, наука кримінального права бачить у відсутності як медичного, так і юридичного критеріїв неосудності.
Відсутність медичного критерію проявляється в тому, що у особи немає хворобливого стану психіки, що обумовлює неосудність.
В основі сприйняття ситуації сп’янілою людиною завжди лежать справжні факти реальної дійсності, а не хворобливі, маревні переживання, як у психічно хворого, особа має можливість орієнтуватися в просторі і часі, усвідомлює свою особистість, зберігає мовний контакт із навколишніми. Сп’яніння хоча і викликає порушення психічної діяльності, але не є хворобливим станом психіки.
Відсутність юридичного критерію проявляється в тому, що навіть у сп’янінні важкого ступеня порушення психічних процесів не приводить до повного усунення контролю свідомості і можливості керувати своїми діями. Юридичний критерій відсутній, оскільки суб’єкт повністю не втрачає зв’язок з дійсністю, усвідомлює свої вчинки і може у визначеній мірі корегувати їх. У ряді випадків при вчиненні кримінального правопорушення в стані простого сп’яніння здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними лише послабляється.
Стан простого (фізіологічного) сп’яніння слід відрізняти від психічних розладів, пов’язаних зі сп’янінням або таких, що виникають на тлі сп’яніння. Одним з таких розладів є патологічне сп’яніння. Це не просто важкий ступінь сп’яніння, а якісно відмінний від простого (фізіологічного) сп’яніння хворобливий стан, що виникає у зв’язку з вживанням алкоголю.
Патологічне сп’яніння на противагу простому алкогольному сп’янінню відноситься до групи гострих, короткочасно минаючих психічних розладів, передбачених медичним критерієм неосудності. Воно розглядається як сутінковий стан психіки, тимчасове потьмарення свідомості, що продовжується від декількох хвилин до декількох годин.
Причиною виникнення патологічного сп’яніння зазвичай є прийом алкоголю та одночасний вплив різних шкідливих факторів, що послабляють організм (перевтома, перегрівання, астенічні стани після перенесених захворювань і т.п.). Патологічне сп’яніння може розвитися через деякий час після прийому алкоголю і незалежно від його кількості, протікає досить короткий час. Сп’янілий раптом зненацька стає тривожним, розгубленим, усунутим від реального світу, рухи його стають чіткими, швидкими, висловлення приймають уривчастий характер. Контакт із реальністю порушується. Закінчується патологічне сп’яніння найчастіше так само раптово, як і починається, нерідко воно переходить у глибокий сон, після якого відзначається повна амнезія (пробіл у спогадах) або неясний спогад про пережите.
На ґрунті систематичного вживання алкоголю можуть розвитися й інші хворобливі розлади психіки: алкогольний делірій (біла гарячка), алкогольний галлюциноз, алкогольний параноїд і т.д. Вчинення суспільно небезпечних діянь, за наявності даних розладів виключає відповідальність внаслідок присутності обох критеріїв неосудності (ч. 2 ст. 19 КК України). Систематичне зловживання алкоголем може привести людини до захворювання хронічним алкоголізмом.
Спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення – фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК України).
Спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення – особа, що поряд із загальними ознаками суб’єкта має додаткові, зазначені в законі, ознаки, тільки при наявності яких може наставати кримінальна відповідальність по визначеній статті чи частині статті КК України. Ця особа може вчинити такі дії, до яких більшість звичайних людей не мають доступу. Звичайні люди, що не володіють спеціальними якостями (ознаками), не можуть бути суб’єктом кримінального правопорушення. Наприклад, суб’єктом державної зради не може виступати іноземець.
Особливим видом спеціального суб’єкта визнається службова особа, поняття якої надано у ч.ч. 3 та 4 ст. 18 КК України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 18 КК України, службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
Представниками влади є працівники державних органів та установ, які наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними і юридичними особами незалежно від їх відомчої приналежності або підлеглості. До них відносяться народні депутати України, депутати місцевих рад, керівники державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, працівники кримінальної і податкової міліції, державні інспектори та контролери, лісничі, військові коменданти, начальники гарнізонів та інші. Закон пов’язує визнання особи представником влади не за посадою, яку вона обіймає, а за наявністю у неї владних повноважень. Тому представником влади може бути і рядовий працівник державного апарату (наприклад, міліціонер) або навіть представник громадської організації (наприклад, член громадського формування з охорони громадського порядку під час виконання ним обов’язків з охорони цього порядку).
Під організаційно-розпорядчими обов’язками слід розуміти функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, дільницею роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності (підбір та розставляння кадрів, планування роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо). Такі функції, зокрема, здійснюють керівники міністерств, відомств, державних, колективних або приватних підприємств, громадських організацій, їх заступники та керівники структурних підрозділів або дільниць робіт (наприклад, директор підприємства, президент фірми, завідуючий лабораторією, відділом, начальник цеху, майстер дільниці, виконроб, бригадир, їх заступники тощо).
Адміністративно-господарські обов’язки включають до себе повноваження з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном, що полягає у встановленні порядку його зберігання, переробки, реалізації, контролю за здійсненням цих операцій тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступники, завідуючі складами, магазинами, майстернями, ательє, відомчі ревізори і контролери тощо.
Особа визнається службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції постійно, а й тоді, коли вона виконує їх тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що ці повноваження покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або службовою особою. Обіймання особою певної посади або доручення тимчасово виконувати службові обов’язки має бути оформлено відповідним (усним чи письмовим) рішенням – наказом, розпорядженням, постановою, протоколом, довіреністю тощо. Для визнання особи службовою не має значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призначенням або внаслідок виборів, отримує за виконання службових обов’язків винагороду чи виконує їх на громадських засадах.
Відповідно до ч. 4 ст. 18 КК України, службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.
Різні категорії осіб, що є спеціальними суб’єктами, можна класифікувати на визначені групи в залежності від спеціальних ознак, що визначають суб’єкта конкретних видів кримінальних правопорушень: громадянство визначає відповідальність за державну зраду (ст. 111 КК України) і шпигунство (ст. 114 КК України); професійна діяльність є необхідною ознакою суб’єкта такого кримінального правопорушення, як ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України); військова служба визначає коло суб’єктів кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення); особливе відношення до потерпілого характеризує суб’єктів таких кримінальних правопорушень, як залишення в небезпеці (ст. 135 КК України), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України); особливий правовий статус характерний для визнання суб’єктом засуджених, що втекли з місця позбавлення волі або з-під варти, чи дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 393 та ст. 392 КК України); особливий стан визначає суб’єкта таких злочинів, як зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК України) або зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України) та ін.
У передбачених законом випадках спеціальні ознаки суб’єкта можуть впливати на характер кримінальної відповідальності і кваліфікацію кримінального правопорушення.