Ч. вирішив позбутися своєї коханки, яка систематично провокувала виникнення конфліктних ситуацій між ним та дружиною. З метою вбивства жінки Ч. у м. Жмеринка виготовив і сховав до салону її автомобіля вибуховий пристрій. Вибух стався на території Румунії та жінка загинула на місці вибуху.
Визначте місце і час вчинення злочинів.
Коли злочин вважається вчиненим на території України?
Розв’язання
1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.
У Ч. виник намір позбутися своєї коханки. Для реалізації цього наміру Ч. виготовив і сховав до салону її автомобіля вибуховий пристрій, але вибух стався не в Україні, а на території Румунії. В результаті вибуху жінка загинула.
В цьому випадку слід звернутися до положень ст. 6 КК України, за ч. 2 якої кримінальне правопорушення визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. В нашому випадку Ч. виготовив і сховав до салону її автомобіля вибуховий пристрій у м. Жмеринка, тобто злочин розпочався на території України, а значить він має вважатися таким, що був вчинений на території України, адже відповідно до ч. 1 ст. 6 КК України особи, які вчинили кримінальні правопорушення на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. При цьому, відповідно до положень ст. 7 КК України громадяни України (Ч.), що постійно проживають в Україні, які вчинили кримінальні правопорушення за її межами (злочин розпочався в Україні але закінчився в Румунії), підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені кримінальні правопорушення зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці кримінальні правопорушення.
В даному випадку мова йде про умисне вбивство, оскільки був намір на позбавлення життя і цей намір було реалізовано. Водночас слід звернути увагу на те, що даний злочин було вчинено з використанням вибухового пристрою. При цьому вибух міг спричинити значно більше наслідків.
2. Формула кваліфікації. Вбивство має бути кваліфіковано за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України, як таке, що вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб.
К. таємно проник до квартири С. і викрав ноутбук (ч. 3 ст. 185 КК України). Судом К. був визнаний неосудним.
Чи є підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності?
Розв’язання
В фабулі справи чітко вказується, що С. проник до квартири і викрав ноутбук, що має бути кваліфіковано як крадіжка за ч. 3 ст. 185 КК України. Проте в фабулі вказується, що судом К. був визнаний неосудним. В ч. 1 ст. 19 КК України вказується, що осудною визнається особа, яка під час вчинення кримінального правопорушення могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. При цьому за ч. 2 цієї статті не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності. Норма ч. 2 ст. 19 КК України описує поняття неосудності – в цьому стані особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Тобто головною підставою для визнання особи неосудною є наявність у особи стану, в якому вона не могла під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.
Закон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи неосудною. Як і при визнанні особи осудною ними є медичний (біологічний) і юридичний (психологічний) критерії.
Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань, зазначених у ч. 2 ст. 19.
Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До хронічних психічних захворювань належать: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч тощо.
Тимчасовий розлад психічної діяльності - це психічне захворювання, що розпочинається раптово, характеризується швидким розвитком, триває відносно недовго і як правило закінчується повним одужанням особи (гострий алкогольний психоз, реактивний стан, тобто хворобливий розлад внаслідок тяжкого психічного потрясіння, так звані виняткові стани - патологічне сп’яніння, патологічний афект тощо).
Недоумство, або як його ще називають, олігофренія,- це стійкий і такий, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки (вроджений, набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якогось психічного захворювання). Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебільність), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (ідіотія).
Інший хворобливий стан психіки - це такий стан, що у вузькому розумінні не є психічним захворюванням, але інколи його перебіг є досить тяжким, супроводжується різними порушеннями психічної діяльності (наприклад, тяжкі форми психопатії, стан абстиненції). Подібне може спостерігатися і при травмах головного мозку, пухлинах мозку тощо. Під час зазначених патологій у хворого може бути порушена здатність до розумової чи вольової діяльності.
Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого розладу психічної діяльності людини. Медичний критерій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Але психічне захворювання саме по собі не обов’язково виключає можливість суб’єкта усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для визнання особи неосудною в момент вчинення нею суспільно небезпечного діяння вимагається також певний розлад її свідомості або вольових функцій як наслідок психічного захворювання.
Юридичний критерій неосудності включає в себе інтелектуальну і вольову ознаки.
Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.
Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), що передбачені законом як суспільно небезпечні. Наприклад, розлад вольової сфери спостерігається у наркоманів у стані абстиненції (наркотичного голодування), але у них при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння. Така особа усвідомлює кримінальну протиправність, приміром, викрадення наркотичних засобів, однак не може утриматися від вчинення цих дій.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак - інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію (інтелектуальної чи вольової ознаки) дає підстави для визнання особи неосудною, і вона у зв’язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.
Висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі досудового розслідування - слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством, для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов’язково призначається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов’язковим для органів досудового розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.
Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб’єктом злочину, він не підлягає кримінальній відповідальності, але згідно з ч. 2 ст. 19 до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Закон передбачає такі види примусових заходів медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94).
В нашому випадку в фабулі справи відсутня інформація, на підставі якої суд прийняв рішення про неосудність К. При цьому згода чи незгода з висновками експертизи має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.
2. Формула кваліфікації.
У випадку, якщо суддя прийняв неправильне рішення, то ч. 3 ст. 185 КК України.
У випадку правильного рішення судді: ч. 1 ст. 44, ч. 2 ст. 19 КК України.
Д. уночі зупинив на вулиці жінку та, погрожуючи їй ножем, почав вимагати віддати йому сумку. Злякана жінка виконала вимогу Д. У сумці грошей не виявилося, а знаходилися лише засоби особистої гігієни.
Чи є дії Д. малозначними?
Розв’язання
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 11 КК України не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не тільки об’єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною (мізерною). Тому не може бути визнане малозначним діянням, наприклад, збирання з метою передачі іноземній державі відомостей, що становлять державну таємницю, якщо внаслідок фактичної помилки винного ці відомості виявились не таємними або були передані не іноземній державі, а представникам спецслужб України, які видавали себе за представників іноземної держави.
В нашому випадку об’єктивно означає, що наслідками було те, що в сумці виявилися лише засоби гігієни, що є малозначним. Проте за змістом умислу це був саме грабіж, а значить таке діяння не може бути віднесене до малозначних. Про це свідчить і судова практика. Наприклад, у справі ВС/ККС № 401/2807/16-к від 13.11.2018 особу засуджено за те, що вона перебуваючи в приміщенні магазину відкрито викрав дві пляшки пива пачку цигарок чим спричинив матеріальну шкоду на суму 66 гривень 92 копійки.
Специфіка встановлення малозначності діяння полягає в обов'язковій сукупності трьох умов: формальна наявність у вчиненому діянні ознак складу злочину, передбаченого КК, тобто всіх тих передбачених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК характеризують певний склад злочину. Діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватись малозначним; малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно не заподіює взагалі шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду; малозначне діяння не повинно бути суб'єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди.
Визнаючи діяння малозначним, суду потрібно враховувати не тільки фактично заподіяну шкоду, але й те, на що було направлено діяння і до яких втрат могло це призвести.
Змістом умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності - вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину, а ця обставина лише свідчить про підвищену суспільну небезпечність цього злочину.
А тому, вчинене засудженим діяння характеризується всіма ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, становить притаманну злочину суспільну небезпеку, що виключає малозначність цього діяння в розумінні ч. 2 ст. 11 КК України.
2. Формула кваліфікації. Ч. 2 ст. 186 КК України як грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства.
Г. їхав в одному купе з С. Уночі С. зійшов на станції Фастів, а вранці Г. виявив, що С. на столику забув свій годинник. Г. забрав цей годинник собі.
Чи є в діях Г. склад злочину, передбачений ст. 193 КК України?
Розв’язання
Дане діяння однозначно не може бути визначено крадіжкою, оскільки крадіжка – це таємне викрадення майна. В нашому випадку відсутня ознака таємності. Проте годинник належить С., а забрав його Г., тобто наявний факт привласнення чужого майна. Водночас в ст. 193 ККУ передбачено кримінальну відповідальність за незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність,
В цьому випадку об’єктом злочину є право власності. Г. порушив право власності С. на годинник. Це право порушується винним тоді, коли він за законом не має права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов, тобто годинником.
Предметом злочину є чуже для винного майно, яке знайдене ним чи випадково опинилося в нього.
Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають ідентифікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлення таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.
Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишення при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна особа, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.
Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходилось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, законним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволодіння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.
Водночас склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно або скарб мали відповідну цінність, а саме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна або скарбу не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.
В нашому випадку в фабулі справи вказується, що привласненим майном є годинник, але не вказується чи має цей годинник особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність.
Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предметів (майна) або скарбу визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна (скарбу) може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.