24 липня 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначались нові кордони Туреччини. За договором ліквідовувався режим капітуляції і фінансовий контроль з боку іноземного капіталу. Представники Радянської Росії, УСРР та Грузії пропонували закрити протоки Босфор і Дарданелли для військових суден усіх країн, крім Туреччини. Проте країни Антанти домоглися прийняття конвенції, яка передбачала відкриття проток не тільки для торгових, а й для військових кораблів.
У 20-ті роки арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги націй Великобританії (Ірак, Йорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).
Міждержавні суперечності на Далекому Сході. Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.
Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:
- контроль над Китаєм;
- недоторканість колоніальних володінь;
- баланс морських озброєнь.
Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.
Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами ''відкритих дверей'' і ''рівних можливостей''. Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.
Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні прин-і ципу поділу Китаю на ''сфери впливу''. Така позиція Великобри-і танії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.
Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську! конференцію.
Вашингтонська конференція 1921-1922pp. Мирні договори з! Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських І озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У роботі конференції брали участь США, Великобританія І (також були представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, 1 Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.
На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох І держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п'яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору зобов'язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис. тонн. Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.
Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.
6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев'яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала йому колишні німецькі володіння.
Великі держави брали на себе зобов'язання не прагнути до розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів ''відкритих дверей'' та ''рівних можливостей''.
Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи. Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин. її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної стабільності у міжнародних відносинах у'двадцяті роки.
Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, - визнання права на самовизначення народів, відмова від війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду європейських держав, за що довго боролися їхні народи.
Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.
Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Не було враховано, що ці народи вже скинули режими, які брали участь у розв'язанні війни. Умови миру здавались ще більш несправедливими для цих народів, тому що їх країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилась, коли ні один солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини.
Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених країн.
Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів, як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у багатьох державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з своєї волі. Німці - в Чехословач-чині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д.
Розраховувати на підтримку Версальсько-Вашингтонської системи цих народів навряд чи можна було.
Поза Версальською системою залишилась Росія, що було значним дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після її провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.
Генуезька конференція 1922 р. Договір у Рапаяло. Підписання мирних договорів незалежно від їх недоліків і врегулювання основних протиріч між державами-переможцями сприяли стабілізації міжнародних відносин. У 20-ті роки було здійснено ряд кроків подолання найбільш вразливих місць Версальсько-Вашингтонської системи.
Однією з слабкостей Версальсько-Вашингтонської системи було виключення з неї Росії. Спроба ізолювати Росію із-за прихильності її лідерів до ідеї світової революції не мала успіху, а тільки вносила деструктивний елемент у міжнародні відносини. На початку 20-х років, коли стало зрозумілим, що більшовики утвердились при владі, а плани світової революції нездійсненні, делегація Росії була запрошена на Генуезьку конференцію у 1922 р. На ній була зроблена спроба виробити спільні умови для нормалізації відносин з Радянською Росією та іншими радянськими республіками. Але протиріччя з питань виплати боргів подолати не вдалося. Країни Антанти виставили рахунок у розмірі 18 млрд. крб. У відповідь Радянська Росія пред'явила рахунок на 39 млрд. крб. за збитки від інтервенції країн Антанти. Делегація Росії категорично відмовлялася сплачувати борги Тимчасового уряду.
Опинившись на конференції у критичному становищі, Росія і Німеччина у містечку Рапалло уклали договір про відновлення дипломатичних відносин. Цей договір поклав початок тривалому і плідному співробітництву між Росією і Німеччиною у 20-ті роки в економічній, політичній і військовій сферах. Також він став своєрідним проривом на дипломатичному фронті, який вивів Росію із міжнародної ізоляції.
З 1924 р. починається хвиля дипломатичних визнань з боку інших країн Заходу, які були занепокоєні можливістю створення сильного радянсько-німецького антиверсальського блоку. Виняток складали лише США. Проте відносини між Заходом і СРСР були нерівноправними, що породило недовіру радянського керівництва до Заходу і сприяло зближенню Росії з Німеччиною та Туреччиною.
Також у 20-ті роки були пом'якшені умови миру для переможених країн, і, насамперед, для Німеччини.
Найбільш гострим залишалося питання про репарації. Встановлений у 1921 р. обсяг (123 млрд. марок) був не під силу Німеччині. Франція вимагала платити, незважаючи ні на що, і, щоб примусити Німеччину до цього, окупувала разом з Бельгією у 1923 p. Рурську область, де була зосереджена важка промисловість Німеччини.
Виникла міжнародна криза. Англія і США не підтримали дій франції, яка змушена була вивести свої війська і погодитись на перегляд репараційних зобов'язань Німеччини.
У 1924 р. був прийнятий план американського банкіра Дауеса, згідно з яким загальна сума репарацій не скорочувалась, але щорічні платежі зменшувались. За 6 років дії цього плану Німеччина сплатила 7,5 млрд. марок. План передбачав надання Німеччині англійських і американських кредитів у сумі 2 млрд. доларів. Реалізація плану Дауеса сприяла відновленню німецької економіки.
У 1929 р. був прийнятий новий план американського підприємця і банкіра Юнга, за яким об'єми репарацій зменшувалися до 113,9 млрд. марок, а щорічні платежі встановлювались у розмірі 2,5 млрд. марок. Виплати були розтягнені на 55 років.
Становлення нової системи європейської безпеки. Невдача Франції у рурському конфлікті змінила акценти у її зовнішній політиці. На передній план виходить ідея історичного примирення з новою Німеччиною у контексті утвердження в Європі більш рівноправних і мирних відносин. Головними пропагандистами цієї ідеї стали міністри іноземних справ Франції і Німеччини А. Бріан та Г.Штреземан.
Франція намагалась підтримувати традиційну систему військово-політичних союзів, головною ланкою яких стала Мала Антанта у Східній Європі у складі Чехословаччини, Румунії і Югославії (1920-1938 pp.).
У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки. її основою став рейнський гарантійний пакт, згідно з яким Франція, Німеччина і Бельгія брали на себе зобов'язання поважати існуючі кордони і не нападати один на одного. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Суперечливі питання передбачалося вирішувати у відповідності з арбітражною угодою, укладеною між Німеччиною, Францією і Бельгією.
Франція підписала також договір з Польщею і Чехословаччи-ною, в якому містилося зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу у випадку агресії Німеччини. Але дії Франції ставились у залежність від рішення Ліги націй. До того ж жоден документ не гарантував, що східні кордони Німеччини мають бути незмінними. З Польщею і Чехословаччиною укладалась лише арбітражна Угода.
У 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги націй як постійний член Ради. Тим самим їй надали статус великої держави. А Великобританія ставала головним арбітром.
У 20-ті роки був зроблений великий крок у розвитку міжнародного права. Вперше широко і на міжнародному рівні обговорювалась проблема роззброєння. Правда, вона була приречена на невдачу, тому що Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні і всі переговори фактично велись з метою закріплення такого становища.
Разом з тим вдалося підписати у 1925 р. Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, від якої у роки Першої світової війни загинуло 40 тис. осіб. Також було підписано конвенції про заборону використання варварських систем зброї (кулі ''дум-дум'', зі зміщеним центром тяжіння і т.д.) і про права військовополонених.
Поряд із встановленням відносної стабільності в Європі, відбулося загострення відносин з Радянським Союзом.
СРСР був звинувачений у втручанні у внутрішні справи Китаю в 1925-1927 pp. і Великобританії (''Лист Комінтерну'' і підтримка радянськими профспілками страйкуючих англійських шахтарів). У 1927 р. Великобританія розірвала дипломатичні відносини і анулювала торговельну угоду з СРСР. Але поширення конфлікту було відвернуто. Франція і особливо Німеччина не підтримали Великобританію.
З ініціативи міністра закордонних справ Франції Бріана і державного секретаря США Келлога у Парижі 27 серпня 1928 р. 15 держав підписали пакт Бріана-Келлога:
1. Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах.
2. Високі договірні сторони визнають, що для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів, які можуть виникнути між ними, незалежно від їхнього характеру чи причин, вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів.
Згодом до цього пакту приєднались майже всі європейські держави, в тому числі СРСР.
Джерела нестабільності в світі. Проте у міжнародних відносинах зберігались вогнища напруженості. Нетривким залишалось становище у Центральній і Південно-Східній Європі, де кожна з країн мала територіальні претензії до сусіда. Тут значну роль у запобіганні збройних конфліктів відіграла Ліга націй.
Зростала напруга в колоніальних та напівколоніальних володіннях, де розгорялася національно-визвольна боротьба.
Створення мандатної системи для колишніх німецьких колоній і володінь Османської імперії задумувалось як засіб послаблення колоніального гноблення. Однак з відмовою США взяти участь у Лізі націй в Раді залишились ті країни, які отримали мандат на управління і до того ж мали найбільші колоніальні володіння (Франція, Англія, Бельгія, Японія), і опікання з боку Ліги націй виявилось формальністю. Життя підмандатних територій не відрізнялось від колоній. Це додатково продемонструвало народам колоній схильність великих держав до збереження колоніалізму, що викликало піднесення антиколоніального руху напередодні Другої світової війни.
Головними ідейно-політичними течіями в країнах Європи та Північної Америки були консерватизм, лібералізм, соціалізм, які склалися у XVIII-XIX ст., та фашизм, який виник у другому десятилітті XX ст.
Консерватори (від латинського ''консерваціо'' - збереження) прагнули збереження колишніх традиційних порядків та установ. Не заперечуючи взагалі можливості реформ, вони все-таки прагнули уникати їх. Реформи, згідно з їхними переконаннями, не повинні зачіпати традиційні суспільні відносини та інститути. Консервативні партії виступали за збереження і зміцнення ''устоїв суспільства'': сім'ї, соціальної ієрархії, порядків, традицій. Консервативні партії підтримували головним чином селяни, землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів та ін. Консервативні партії традиційно називаються правими.
Ліберали (від латинського ''лібераліс'' - вільний) захищали свободу особистості і право приватної власності. Вони виступали за свободу слова, друку, віросповідання, свободу політичної діяльності, свободу торгівлі і підприємництва. Одним з головних пунктів ліберальної доктрини було засудження державного втручання в торгівлю та промисловість. На їхню думку, держава повинна спостерігати за порядком і захищати країну (''нічний охоронець''). Ліберали користувалися значним впливом у США, Великобританії та деяких країнах Західної Європи. їх підтримували торговці, підприємці, частина інтелігенції, робітників, службовців. Ліберали, розуміючи, що в умовах погіршення становища найманих робітників можливий соціальний вибух (повстання, революції та ін.), прагнули зменшити соціальну напругу шляхом покращання становища населення. Така політика, яка отримала назву буржуазного реформізму, стала активно проводитись лібералами на початку XX ст.
У 20-30-ті роки, вплив лібералів неухильно падав. На політичній арені їх активно витісняли соціалісти, які запропонували ширшу програму соціальних реформ.
У цей же час ліберальна доктрина трансформувалась в неолібералізм під впливом ідей Кейнса про регульований ринок. Тим самим вони відмовились від своєї провідної ідеї невтручання держави в економічне життя суспільства. Яскравим прикладом неолібералізму став ''новий курс'' Ф.Рузвельта в США.
Ліберальні партії традиційно вважаються центристськими, або правоцентристськими.
Соціалісти (від латинського ''соціаліс'' - суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію людини людиною.
Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців, службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось.
Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове суспільство.
Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих та правих, на прихильників революції та реформ.
Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні) і встановлення диктатури пролетаріату.
Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму можливо перейти в результаті поступових реформ.
Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.
Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.
Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці (названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою держави здійснить необхідні реформи.