За схожим сценарієм розгорталися події в Китаї. Проте їх наслідки були протилежними для Заходу.
Китай був розколотий між двома політичними силами: Комуністичною партією Китаю (КПК) та Гомінданом. Після розгрому Квантунської армії радянські війська знаходились на території Маньчжурії та на Півночі Кореї. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Китаю, а територія, контрольована ними, передана під контроль НВАК (Національно-визвольна армія Китаю) і
КПК. Літом 1946 р. війська Гоміндану спробували встановити контроль над районами, підвладними КПК, що стало початком тривалої громадянської війни, в яку були втягнуті США і СРСР. Війна завершилась поразкою Гоміндану і утворенням двох китайських держав: КНР і Тайваню.
Не менш напруженим в кінці 40-х років було становище в Європі. Комуністи, які користувалися популярністю в країнах Європи завдяки активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили в перші повоєнні уряди більшості європейських держав. Цим вирішило скористатись сталінське керівництво. Для координації дій комуністів Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це викликало занепокоєння США та Англії. Спробувавши ''доктрину Трумена'' в Ірані, Туреччині, Греції, вони застосували її в інших країнах. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. в Італії, в переддень виборів, були висаджені американські війська, які блокували прихід комуністів до влади.
Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилось на долі Німеччини: вона була розколота на дві держави - ФРН та НДР.
В свою чергу Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї, Північній Кореї, де були встановлені прорадянські режими.
Однак післявоєнна доля Східної і Центральної Європи не дуже хвилювала США. Рузвельт ще під час війни виявив свою незацікавленість цим регіоном.
Черчілль намагався протидіяти цьому, але безрезультатно. 10 жовтня 1944 р. між Черчіллем та Сталіним був укладений ''процентний договір'' про розподіл сфер впливу в Східній Європі. В цей час основна увага англійського уряду була прикута до питання збереження Британської Імперії, яка почала розвалюватись.
Відносно Східної Європи плани Сталіна поступово змінювались в залежності від становища на фронтах. Спочатку в його плани експансії входили лише Польща і Болгарія; восени 1943 р. він прийняв рішення стосовно Румунії; весною і восени 1944 р. -відносно Угорщини.
У зовнішньополітичній діяльності Сталін керувався тезою, яку висловив у вересні 1944 p.: ''Ця війна відрізняється від попередніх: той, хто захоплює територію, зможе примусити захоплені країни прийняти свій суспільний лад''.
Всі ці конфлікти не призвели до припинення діалогу між СРСР і США. Незважаючи на напружені відносини, шанс зберегти нормальні стосунки залишався, але його було втрачено, створювався образ ворога, змінювалось ставлення світової громадсь-
кості до СРСР, а радянських людей до колишніх союзників. В 1947 р. дві третини населення США вважали СРСР ворогом №1. Наприкінці 40-х років лідери великих держав скептично ставились до можливості мирного діалогу; всі сили були кинуті на закріплення своєї зони впливу і на створення воєнно-блокової системи, нарощування сучасних озброєнь. У світі розгорталась ''холодна війна''. Важливим показником початку ''холодної війни'' стало ставлення до плану Маршалла, який чітко розмежував прихильників і союзників СРСР та США у Європі.
Термін ''холодна війна'' вперше вжито на початку XIV ст. Кастильським принцем Хуаном Мануелем - полководцем і письменником. Розмірковуючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на Іберійському (Піринейському) півострові, Ма-нуель зокрема зазначав, що ''гарячі'' і ''холодні'' війни відрізняються тим, як вони закінчуються. ''Гарячі'' війни закінчуються або загибеллю, або миром, а ''холодні війни'' не приносять ні миру, ні честі тому, хто їх розпочав.
Поняття ''холодної війни'' включає в себе пропагандистську війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за впливи в ''третьому світі'', економічну війну, технічну блокаду, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки, нарощування протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі космічних досліджень і озброєнь тощо.
Створення воєнно-блокової системи. Важливим наслідком ''холодної війни'' стало створення воєнно-блокової системи.
У період 1943-1948 pp. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов'язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.
У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Йото учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.
Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової си-
стеми стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов'язана з вирішенням німецького питання.
В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили неможливим її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).
Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої ''Бізонії''. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації.
На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у березні-квітні 1947 p. CPCP пропонував встановити над Руром контроль чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.
Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де невирішеними лишились питання про об'єднання зональних кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.
У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги - плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об'єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав -США, Англії, Франції.
Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада східноєвропейських держав,
79. Міжнародні відносини наприкінці 50-х - у 60-ті роки
Послаблення міжнародної напруги. На початку 50-х років відбулись зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн.
У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним, було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У
1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Суттєві зміни відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією. Вона була проголошена не залежною і нейтральною, з її території виводились окупаційні війська.
У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США.
У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах.
У період сталінського правління перевага надавалась китайському варіанту національного визволення, коли воно очолювалось комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В'єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові лідери не викликали довіри у Сталіна.
М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії.
Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий вигляд рівноправних.
Рух неприєднання. 29 країн Азії та Африки, що визволились, у квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.
Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:
1. Незалежна від наддержав політика.
2. Підтримка національно-визвольних рухів.
3. Позаблоковий статус.
4. Заборона використання своєї території для іноземних військових баз.
Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що визволилися.
За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипта Г.А.Насера та інших у вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.
Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожних три роки.
Нестійкість послаблення міжнародної напруги. У Західній Європі в 50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності. Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН - до її складу було прийнято 16 нових країн.
Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом з тим вони не зламали логіку ''холодної війни'' і воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини та економічні зв'язки, проте мирні договори так і не були укладені.
США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР. Захід продовжував політику ''відкидання комунізму''. В 1953 р. ЦРУ і Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що уряди цих країн обмежили права американських і англійських монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО.
Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи.
XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні почалась ''відлига'', в тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955-1960 pp. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на 3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази в Порт-Артурі і Порккала-Удд.
Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки, посилилась. З'явились міжконтинентальні балістичні ракети і бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. - Близький Схід і Угорщина, 1957 - Сирія, 1958 - Ліван, Тайвань, 1961 - Берлінська криза, 1962 р. - Карибська криза і т.д.
Відновлення конфронтації. Перша причина відновлення конфронтації пов'язана з суб'єктивним чинником - особистими рисами лідера СРСР Хрущова як політичного діяча. Хрущов був людиною надто емоційною і болісно реагував, коли його зусилля щодо покращання міжнародного становища не зустрічали розуміння і підтримки протилежної сторони. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, коли висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювались іншими. Такі дії СРСР розцінювались Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у відносинах із Заходом відіграла заява Хрущова про те, що він поховає капіталізм.
Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало безпеці США, оскільки у радянських лідерів з'явилась ] можливість силового тиску на США.
Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному економічному розвитку СРСР в 50-х роках, що стало підставою для думки про те, що рівень промислового виробниц- І тва у СРСР перевищить рівень виробництва в США і найближ- і чим часом капіталізм зникне як такий.
Четверта причина: в 1960 р. на нараді компартій КПРС була проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона закріпила за собою право визначати ''правильність'' або ''неправильність'' курсу комуністичних урядів, що відразу ; призвело до конфронтації з Югославією та Китаєм.
П'ятою причиною став активний розпад в 50-60-х роках колоніальної системи під ударами національно-визвольних рухів, що підтримувались Радянським Союзом. Ним було підписано 20 утод з молодими державами про співробітництво і надання кре-дитів. Це призвело до протидії з боку західних країн. Підтримка Радянським Союзом національно-визвольних рухів була розцінена на Заході, як спроба поширити радянську систему союзів на 1 весь світ і тим самим відірвати Захід від сировинних джерел. Блок j НАТО в цих умовах почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. приймається ''доктрина взаємозалежності'', а в грудні 1957 р. -рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї протидіяти змінам в країнах, які ще не були в зоні радянського впливу і робили спроби повалення урядів, які проводили лінію на співробітництво з СРСР. Так, на І початку 60-х років ареною протидії стала Республіка Конго.
Берлінська і Карибська кризи. Відносини між СРСР і США значно загострились у зв'язку з проблемою Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та СРСР. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, ) погрожуючи односторонніми діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції Хрущов ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференція була зірвана. Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні 1961 р. у Відні Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліну. Американці
на цей випадок навіть підготували план обмеженого ядерного удару по радянських військах в НДР.
19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліну було збудовано загорожу, а потім мур , який став символом ''холодної війни''. Оскільки блокади не було, США обмежились незначною демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни (Карибська криза).
В 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти. В 1960-1961 pp. активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись прямої агресії з боку США на ''Острів Свободи'', СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Розміщення ракет призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв'язання війни. Заява була розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його вирішення Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність.
26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
США мали вивести ядерні ракети з Туреччини. Пізніше на випадок необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом був встановлений прямий телефонний зв'язок, так звана ''гаряча лінія''.
Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили і те, що зростання небезпеки ядерної війни може привести до катастрофи. СРСР став проводити більш помірковану політику щодо підтримки революційних рухів в країнах ''третього світу'' і більше не загрожував застосуванням ядерної зброї в кризові моменти.
Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить, більш безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитись про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу.
У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.
Цим договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте суперництво між ними не припинилось і прогресу в стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний процес.
80. Розрядка 70-х років. Гельсінський процес
Передумови і перші результати розрядки. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр^Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності ''балансування'' на грані війни.
У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про не-розповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір.
За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю, зобов'язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов'язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.).
Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН в зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі ''холодної війни''. По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував ''нову східну політику'', складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.
У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка грунтувалась на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд європейських кордонів.
З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН.