Об'єктивно, українська передумова революції - одна із найбільш надуманих. Близько 800 підготовлених західних спеціалістів змогли змінити долю 46-ти мільйоної країни, шляхом чітких маніпуляцій за допомогою ЗМІ та продуманих схем дії. У принципі, це було цікаво спостерігати у країні, де відпрацьовувався «кольорової сценарій», але ву Україні майстерність його проведення досягло свого апогею.
Найбільш суперечлива картина постала в Україні. Обійнявши посаду президента, Ющенко, а разом із ним і політика України, подібно Грузії, набула цілком антиросійського характеру. Було проведено спроба реанімації ГУАМ (регіональна організація, створена жовтні 1997 між республіками - Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою), і навіть створено Співдружність демократичного вибору. Обидві організації мають явні ознаки антиросійського характеру. З іншого боку, Україною був взятий генеральний курс - на зближення із США, НАТО та євроінтеграцію. У внутрішньому житті країни після президентських виборів страсті не втухли, набував все більших обертів конфлікт як серед самих «помаранчових» лідерів та уряду, так і між різними гілками центральної та виконавчої влади; виріс зовнішній борг України, країна фактично зупинилася у своєму розвитку на п'ять років. Україна стала яскравим прикладом того, до чого можуть призвести «кольорові революції» у державі з великою різноманітністю політичних поглядів, напрямів та партій.
Киргизія.
Після проходження порівняно невеликого часу, революційний запал перекинувся до Азії. Події у Киргизії відрізнялися від подій інших «кольорових сценаріїв». Там не було центрального опозиційного молодіжного руху, а події мали скоріш спонтанний характер, ніж сплановану заздалегідь революцію.
Ситуація, внаслідок якої спалахнула революційний пожежа, яка принесла чимало негараздів і, як побачимо у майбутньому людських жертв, виникла і в Киргизії. Вже у лютому - березні 2005 року там були проведено чергові парламентські вибори. Результати цих виборів, передбачувано, були визнано нечесними прозахідними «демократичними» громадськими організаціями, зокрема, вже згадуваною вище організацією «Freedom House». Цей факт, з підбурювання тією ж НВО, призвів до народного невдоволення і різкого загострення становища у киргизькому суспільстві.
Вважається, що кризі влади у Киргизії сприяли такі чинники:
важке економічне становище населення;
протистояння між заможнішим (по киргизьким мірками) північним регіоном і бідним південним, засилля «північан» в органах влади й управління;
глибоко вкореніла корупція, сімейність і клановість у країні;
слабкість центральної влади й органів правопорядку, відсутність ефективної системи управління країною, втрата почуття реальності (Аскар Акаєв, режим якого, на думку спостерігачів, був демократичним серед усіх пострадянських держав Середньої Азії, виявився нездатним виявити жорсткість при придушенні перших паростків заколоту і виявив бажання позбутися влади).
Президент Киргизії Аскар Акаєв 24 березня 2005 року, не зумівши припинити спроби узурпації влади, був повалений і залишив країну разом із усією сім'єю, отримавши тимчасовий притулок у Росії. Оскільки події відбувалися навесні, під час цвітіння тюльпанів, то революція, на кшалт грузинської тенденції, отримала назву «Тюльпанової революції». Через переворот, влада перейшла до рук різнорідною опозиції, яка сама виявилася приголомшена тим, що відбулося. Відразу після цього серед її переможців почалися внутрішні розбіжності й конфлікти. Невдовзі Аскар Акаєв внаслідок переговорів із представниками опозиції підписав заяву про складання із себе президентських повноважень. Через проведені дострокові вибори президентом було обрано одного з керівників опозиції Курманбека Бакієва. Однак це, не призвело до нормалізації життя жінок у країні; серед діячів опозиції (насамперед це Курманбек Бакієв і Фелікс Кулов) продовжилася боротьба за владу, вірніше за лідерство, у якій перемогу успішно здобув Бакієв.
Киргизія - перша країна, де поставлений західними силами президент не став сліпо виконувати всі розпорядження із-за кордону. Президенту Бакієву вдалося послабити і розколоти проамериканське угруповання киргизьких політиків (Кулов, Отунбаєва та інших.) і водночас зміцнити співробітництво з Росією.
У республіці після перевороту протягом кілька років була відносна стабільність, зросла ефективність участі Киргизької Республіки у структурах СНД і регіональних організаціях - ШОС, ОДКБ, ЄврАзЕС. Проте все змінилося у квітні 2010 року, коли по країні прокотилися хвилі антиурядових виступів, що охопили всю Киргизію, відбулася чергова революція.
березня 2010 року у Бішкеку пройшов курултай (з'їзд) опозиції, яку очолювала соціал-демократ Роза Отунбаєва. На ньому був затверджений план дій опозиції. Заворушення почалися в Таласе 6 квітня, коли опозиція після мітингу захопила будинок обласної державної адміністрації. Спроби спецназу повернути контроль за ситуацією не мали успіху. Протестуючі також спробували захопити будинок обласного УВС. 7 квітня хвилювання охопили Нарин і Бішкек, причому у столиці опозиціонерам вдалося захопити телецентр. Президент Киргизії Курманбек Бакієв підписав указ про запровадження у країні режиму надзвичайного стану і введення в Бішкеку комендантської години. Дедалі ситуація у Киргизії загострювалась. Митингувальники застосували проти військ камені та підручні матеріали та почали намагатися захватити урядові будинки, внаслідок чого проти них було застосовано зброю. Було розгромлено будинок парламенту і підпалено будинок Генеральної прокуратури.
У ніч на 8 квітня по столиці прокотилася хвиля мародерств. Але вже вранці 9 квітня, як стверджують МВС Киргизії, загони міліції разом із народними дружинами повністю очистити столицю країни Бішкек, від мародерів. У місті знову було запущено рух пасажирських автобусів. 9 і 10 квітня були оголошені у республіці днями жалоби за загиблими. 15 квітня Курманбек Бакієв залишив Киргизію. І вже 16 квітня він підписав заяву про відставку з поста президента.
Через квітневі сутички 2010 року, між опозицією та правоохоронними органами, загинуло 84 особи і більш 1500 осіб постраждало. Ці заворушення та жертви стали прямим наслідком незавершенності «Тюльпановой революції» 2005 року.
Спроба «Волошкової революції» у Білорусі.
Після низки успішних мирних змін правлячих з еліт у Грузії, в Україні, в Киргизії, передбачалося, що аналогічні події можуть відбутися й із Президентом Білорусі - Олександром Лукашенка. Новий переворот заздалегідь охрестили «Волошковою революцією» (може бути з такого самого принципу, як і «Тюльпанова» в Киргизії). Очікувалося, що найзручнішим приводом до цього стануть президентські вибори 2006 року.
За результатами ЦВК РБ вибори завершилися перемогою Лукашенка, після чого опозиція (молодіжні організації «Зубр» і «Молодий фронт», і навіть коаліція Демократичних сил) на чолі з одним із переможених кандидатів Олександром Милинкевичем організувала масові заходи протесту. За кілька днів на Жовтневій площі організували наметове містечко з дев'ятнадцяти наметів. Кількість людей, що брали участь у заходах протесту, зростала протягом трьох днів протестів, а після призову Олександра Мілінкевича розходитися, поступово скорочувалася. У середньому кілька тисяч жителів перебувало біля наметового табору у вечірній час, і майже трьохсот перебувало там вночі, вдень і вранці. У ніч на 24 березня наметове містечко ліквідували міліцією, його учасників було затримано і заарештовано на різні терміни адміністративного арешту.
Провал «Волошкової революції» пояснюють поганою організацією у складі опозиції. За оцінками державних ЗМІ більшість жителів Білорусі виказувала під час виборів значну підтримку на користь О.Г. Лукашенка.
Спроба «кольорової революції» Вірменії.
Масові протести почалися столиці Вірменії - Єревані після чергових президентських виборів 19 лютого 2008 року, у яких переміг Роберт Кочарян. За словами мітингуючих, самі вибори пройшли з порушеннями. Акції були організовані прибічниками майбутнього президента і першого президента РА Левона Тер-Петросяна. У результаті заворушень загинуло 9 демонстрантів та один представник поліції (внаслідок вибуху у нього в руках гранати). Протести почалися 20 лютого та тривали протягом десяти днів, у Єревані на Театральній Площі, у яких брали участь десятки тисяч демонстрантів протягом усього дня. Попри заклики уряду припинити демонстрації, заходи протесту тривали до 1 березня. Вранці першого березня, поліція за допомогою кийків і електрошоків, розігнала кілька тисяч жителів. Але опівдні 1 березня натовп провів мітинг у французького посольства. Правоохоронців було витіснено з району до 4 годин вечора, оскільки вони не могли протистояти дедалі більшій кількості демонстрантів. Активісти перевертали тролейбуси й автобуси. Було спалено кілька машин у тому числі і поліцейскі. Ввечері спалахнули сутички між поліцією, і демонстрантами, які забарикадувалися на площі Мясникяна. Приблизно о 10 вечора, президент Роберт Кочарян, зі схвалення парламенту Вірменії, запровадив 20-денний надзвичайний стан, який забороняв проведення демонстрацій. Надзвичайний стан набрав чинності, приблизно о 1 ночі 2 березня, Левон Тер-Петросян закликав протестуючих біля Посольства Франції йти додому. Вищезазначені заходи поклали край протестам.
Спроба «кольорової революції» Молдови.
Приводом послужило оприлюднення попередніх результатів квітневих парламентських виборів 2009 року, у яких перемагала комуністична партія Молдавії з 49,96 % голосами виборців. Після неї йшли Ліберальна партія - 12,79 % голосів, Ліберально-демократична партія - 12,26 % і Альянс «Наша Молдова» - 9,81 %. У зв'язку з цим, 6 квітня близько двох тисяч людей запланували у центрі Кишиніва мирний мітинг під гаслами «Геть комуністів!», «Краще бути мертвим, ніж комуністом!», «Свобода!», «Зміни - це ми!». По центральній вулиці було блоковано рух. 7 квітня у місті почалися масові заворушення. Протестуючі захопили будинок парламенту, у центрі Кишиніва. Невідомі особи поставили над входом прапор Румунії, але в шпилі над будинком - прапор Євросоюзу. Лідери опозиції засудили такі дії і це було названо провокацією. У будинку був підпалений один із поверхів. Тоді ж опозиційні лідери заявили, що втратили контроль за ситуацією. Поліція тим часом не робила ніяких заходів. У Кишиневі відключили мобільний зв'язок і заблокували інформаційні сайти. Невдовзі мобільний зв'язок було відновлено. Також з'явилася інформація про те, що молдовська влада і маніфестанти дійшли загальної домовленостей та почнуть перерахування голосів. Однак цю інформація невдовзі спростували в ЦВК, та один із лідерів опозиції, мер Кишиніва Дорін Киртоаке (Ліберальна партія) заявив, що вимагає проведення повторних виборів до парламенту, а не перерахування голосів. Того ж вечора президент Молдови Володимир Воронін звернувся безпосередньо до народу із телезверненням, у якому звинуватив лідерів опозиції, у спробі державного перевороту. Акції протесту у центрі Кишинева тривали днем 8 квітня, але не містили насильницьких дій.
У Молдові було призначено нові позачергові вибори до парламенту у липні 2009 - у яких компартія втратила більшість у парламенті і перейшла в опозицію, було сформовано новий уряд.
Однак слід зазначити, що події у Білорусі, Вірменії, та Молдові не можна повною мірою вважати спробами «кольорових переворотів». Відмінності полягають у тому, що було не відбувалося протестів, які проходили б протягом кількох тижнів, не було молодіжних організацій. Не було і негативної оцінки виборів від західних спостерігачів. Відмінність ситуації подібних «кольоровим провалів» від «кольорових революцій» ще й тому, що лідери опозиції не контролюють групи молоді, а протести мають переважно стихійний характер.
кольоровий революція виборний
Висновок
Революційні події, що відбувалися у світі в останні 6 років (революції в Грузії, Киргизії, України), прийнято називати другою хвилею демократичних змін у Європі. Перша ж хвиля пройшла по Європі наприкінці 80-х - початку 90-х. І якщо в результаті першої хвилі був фактично знищений соцтабір, а також завдано серйозний удар по позиціях СРСР, що згодом сприяло його розвалу, то друга хвиля спрямована на звуження зони впливу Росії і придушення останніх вогнищ соціалізму.
З цих подій можна робити припущення, що кінцевою метою всіх революцій є Росія, про що відкрито говорить керівник ВЕДЦ З. Бжезинський, називаючи Путіна на сторінках респектабельного «The Wall Street Journal» «московським Муссоліні». Природньо, що таке хвилеподібне і періодично повторюючеєся поширення «демократій» по світу або, як назвала цей процес Ю. Тимошенко, «епідемія свободи», викликає побоювання у світовому співтоваристві і, перш за все, в Росії. Ще більш обгрунтованими ці побоювання виглядають на тлі посилення США в ослаблених країнах СНД.
Природньо, що просування «оксамитових» революцій на пострадянському просторі несе в собі ряд загроз для Росії. Будучи найбільшим за площею державою в світі і володіючи найпотужнішими енергетичними базами, а також значними запасами природних ресурсів, Росія займає особливе місце в розташуванні світових центрів сил, будучи при цьому своєрідним «ласим шматком». Тому кожна геополітична поразка РФ, а саме через таку призму розглядаються останні події, може нести в собі певну загрозу.
Загроза революції у державі - це як хвороба людини, «симптоми» якої свідчать, що з організмом не все гаразд. Якщо звертати увагу ці «симптоми» і жорстко придушувати їх, то керівництво країни не зцілить організм, а зажене хворобу на глибину, де вона прогресуватиме та бурхливо розвиватиметься. І одного моменту таки вибереться назовні, але зупинити її буде набагато складніше.
Використана література
1. Арешидзе М. Хроніка новітньої історії Грузії
. Громова Є. Кинджал під оксамитом
. Шарп Джин. Від диктатури до демократії. Концептуальні системи звільнення. М.: Нове видавництво. 2005.
. Кара-Мурза С. Експорт революції. Саакашвілі, Ющенко
. Погребинський М. Помаранчева революція. - М.: видавництво «Європа», 2005.
. Полянніков Т. Синдром «кольорових» революцій
. Таужанов С. «Кольорові» революції
. Затулін Костянтин: Кольорові революції викликані глибоким кризою нових незалежних держав
. У Кишиніві намагалися влаштувати кольорову революцію // Кореспондент.net:ежедн.интернет-изд. 2009. 14 квітня.
. Юр'єв С. Грузія: що нам усім буде від «оксамитової революції»? Ще одна спосіб профілактики «кольорових революцій», який розкрито у цій роботі - це пряме протидія опозиційним вуличним демонстрацій.