Материал: Голодомор в Люботині

В Люботин переехала в 1948 году.

Клименко Василь Іванович, 1925 р.н.

Запомнилось то, что люди, обессиленные от хронического недоедания, падали прям на улице, особенно было тяжело тем, у кого были маленькие дети. Не пережил голодовку дедушка Василия Ивановича. Все запасы продуктов, все до нитки, было отобрано и вывезено спец.бригадами по заготовке сельхозпродукции. Ели все,что осталось: почки с деревьев, траву, коренья деревьев. Мерзлая картошка и свекла, по счастью найденная на поле, считалась деликатесом. Готовили затирухи, кушали желуди, ели собак и кошек.

Выжить помогло то, что отец устроился на работу в г. Харькове, ему стали давать паек. Месячная норма: 1кг пшена, немного хлеба и мерзлой картошки. На хуторе, где жил Василий Иванович, а это хутор Коверивка, Валковского р-на, умерло от голода 2/3 жителей.

В Люботине живет с 1959 года.

Подкопаєва Раїса Олександрівна, 1932 р.н

Голодные годы помнит из рассказов родителей. Огромной болью в сердце отзываются воспоминания тех лет. В семье было 7 детей, особенно тяжело было тем, у кого были маленькие дети. Самое сильное потрясение-ров, который показала мама. В этот ров свозили мертвых и тех, которые еще дышали, но уже не имели шансов на жизнь. Туда сваливали детей, женщин, стариков. Этот ров зарос травой и его обходят стороной.

Раиса Александровна жила в селе Водяное. В настоящее время живет в Люботине.

Барсукова Олександра Іванівна, 1917р.н.

Очень тяжелое время, голодное, - вспоминает Александра Ивановна. Жила в большой семье, было пятеро детей, мама, папа, бабушка, дедушка. Родители работали, держали корову, это было большое подспорье для семьи. На поле собирали мерзлую картошку, жарили оладьи прямо на плите. Хлеба не было, даже забыли его вкус. А те люди, у которых не было хозяйства, вымирали с голоду семьями.

Якименко Майя Павлівна, 1924 р.н.

-летним ребенком была в то голодное время Майя Павловна. Жила в многодетной семье, было 4 детей. Кушали мерзлые овощи, варили затируху. Может немножко легче было потому, что помогала какими-то продуктами старшая сестра, которая была замужем за военнослужащим. Иногда они привозили мешок меленькой картошки или немного крупы. Воспоминания тяжелые о тех годах. По улицам города ходили голодные попрошайки, просили кушать, но дать им было нечего. Но даже голодным, которым удавалось раздобыть хоть какие-то крохи, один раз поев, умирали. Мертвых на санках вывозили в ямы.

Голтвянска Віра Дмитрівна, 1916 р.н.

В голодные годы Вере Дмитриевне исполнилось 17 лет. События тех лет нельзя вспомнить без слез, - говорит Вера Дмитриевна. Как страшный сон - подводы, груженные телами усопших, согнувшиеся люди от холода и голода. Кушали все то, что можно было найти на поле: мерзлую картошку, свеклу. Огуречный рассол заменял огурцы. Спасало то, что рядом был город. Работала на пивном заводе, получала на предприятии паек, скудные обеды.

Салтовець Олександр Макарович, 1924р.н

-1933гг прожил в Огульцах. Семью раскуркулили в 1932. Забрали все до крупицы. Чудом уцелел 1 мешок зерна, мама спрятала на печи, положила ребенка на мешок, а когда обыскивали дом, мама сказала, что на печи тифозный больной. Отец Александра Макаровича работал на предприятии в Харькове и получал карточки на хлеб. Этот хлеб был спасителем.

Саморохова Зоя Іванівна,1930 р.н.

Голод семья переживала в Люботине. О событиях того времени помнит из рассказов мамы: пища была однообразной, ели мерзлую картошку, крапиву, салат из кульбабы. Умерло много родственников от голода, а также соседей.

В настоящее время болеет, перенесла 4 инсульта.

Степаненко Марія Андріїна, 1911 р. н., м. Люботин. У роки голоду я була домашньою робітницею в одній сім’ї, разом із нею переїздила з Гребінки до Мерефи, Куп’янська, потім до Харкова. Це була сім’я латишів - більшовиків, що займали значні посади. Голоду я не зазнала, бо вони мене підтримували продуктами. Я для них одержувала в спецмагазині оселедці, сир, м’ясо та інші продукти, яких не було у вільному продажу: крім того, вони обідали на роботі в спеціальній їдальні.

Записав Гаркавенко А.М.

Найстрашнішою трагедією українського народу був голодомор 30-х років. Не оминуло це горе й Люботин.Багато люботинців працювало на заводах і фабриках Харкова, на залізниці, де одержували невеликий пайок. Цей пайок вони ділили між членами родини, що давало якусь примарну надію вижити. Тому масового вимирання селянства, як в інших районах України, в Люботині не було. Але у місті було багато селян з навколишніх сіл, які намагалися знайти продукти. У цей період люди їли що завгодно, аби втихомирити муки голоду. А відібране зерно лежало горами, часто просто неба, гнило, оточене дротом та під охраною військ НКВС. Селяни, щоб вижити, йшли і їхали до Харкова. Люботинська міліція, яка мала завдання затримувати цей потік, знімала їх з поїздів, затримувала на дорогах. Тоді вони, пухлі, розташовувалися біля вокзалу у надії якось потрапити на поїзд. Ходили по місту, жебракуючи Христа ради.

Мешканці селища Караван: Жителі свідчать про те, що Караванський спиртзавод, який функціонував на території селища, де працювало більшість населення, всіляко допомагав їм уникнути голоду, даючи зерно і якийсь провіант. Деякі жителі їздили до Харкова, щоб заробити якісь гроші чи продукти на залізниці.

У селищі Караван розкуркулили сім’ї Михайла Певного (сам він не дожив до цих часів) Олексія Кулика (мав куркульський наділ - 3 дес.), Єфросинії Сови, Пилипа Свинаря.

Єфросинія Сова мала капітальний цегляний масивний будинок німецького типу з півметровими стінами в товщину, який дістався їй від батьків, німецьких колоністів. Вона сама виростила 7 дітей, яле, як згадує її невістка, Єфросинію «крепко вышвырнули» із власного будинку, розпродали майно, а саму виселили за межі області. У 1931 р. старенька Єфросинія повернулася до Люботина і в 1942р. померла. Розкуркулили і сина Олександра, який працював машиністом паровоза в Люботині. У 30-ті рр.. у будинку Сови відкрили притулок для бездомних дітей.

Сова Олександр Васильович, 13.05.1890, с. Огульці Валківського району Харківської обл.. Помічник машиніста. Депо Ж/д Люботин. Син кулака. Грамотний. В 1930 році засуджений по ст. 177 на 5 років висилки та 5 років позбавлення виборчих прав, конфіскація майна.

Склад сім’ї: дружина Євдокія Федорівна, син Віктор,1920р, син Георгій, 1922р.

З матеріалів допитів Олександра Сови «Я син кулака, майно моїх батьків забрали в 1930 році, хату і всю присадибну землю, в ньому розмістили колгосп ім.. Ілліча, села Яловенкове Люботинського району. Земля теж відійшла в колгосп. Був під судом в 1930р.

за ображення судового виконавця під час виконання ним службових обов’язків і був засуджений до 5 років вільного вислання та 5 рокам позбавлення виборчих прав з конфіскацією всього майна, але по касації я був засуджений тільки до 1 тисячі рублів штрафу - більше засуджений не був.»

Із матеріалів допиту Люботинського відділку Робоче - селянської міліції Управління НКВС по Харківській області. « Під час слідства установлено, що Сова О.В. до революції мав до 30 га землі, цегляний завод та постійну рабсилу батраків до 20 чоловік.. В 1930 році був розкулачений. «Будучи враждебно настроен против существующего строя, вел среди колхозников контрреволюционную агитацию и, восхваляя старый капиталистический строй, говорил: с колхозов толку не будет, т.к. там уже люди голодные и настроены против колхоза, и колхоз распадется. Теперь народ мучится, а не живет. Раньше все можно было дешево купить, а теперь нет ничего, и все дорого. Советская власть ограбила и забрала все имущество. Пытаясь разложить колхоз, говорил, что «передовые люди колхоза - это есть гады. Все равно колхозы распадутся, и все, что у меня было отобрано, возвратится мне.» Считая преступление Совы А.В. вполне доказанным, постановил: дело по обвинению Совы А.В. представить на рассмотрение Особой тройки при НКВД по Харьковской области для заслушивания по 2 категориям.

Майно розкуркуленого Олексія Кулика розпродали, будівлі забрали до створеного в селі колгоспу Ілліча, а будинок перенесли до центру селища під гуртожиток Караванського спиртзаводу. Стоїть він і досі під №9.

Розпродали і майно Пилипа Свинаря, а його будинок перетворили в гуртожиток свинбази, яку організували на його подвір’ї .

Колгосп імені Ілліча було організовано на подвір’ї Певного. Все його майно, свинарник, господарчі будівлі, худобу, ставок конфісковано, а саму сім’ю виселено, і вона безслідно зникла.

З хутора Яловенкового виселили Нанова Дмитра Івановича, який « …своєю агітацією робить великий вплив на темну масу, має близькі стосунки з куркульством, під впливом яких зривав неодноразово загальні збори, великий скупник та продавець сільськогосподарчої продукції.

Жорсткий курс із застосуванням сили щодо селян викликав з боку останніх відчайдушний опір. Було все: і протиправні дії з боку партійних і державних органів, розорення не лише куркульських, середняцьких, а подекуди навіть незаможних господарств, і провокаційне розпалювання протистояння, ворожнечі на селі, і терористичні акти у відповідь.

листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв Постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Ключовим серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження «натуральних штрафів», повернення розданого під час жнив авансового хліба.

Тетерська Ніна Вікторівна, дочка очевидця Голодомору: Моя мати, Прозорова Марія Прокопівна, жила м. Свято горську Донецької області. У сім’ї було 5 дітей, Марія була найстаршою (1912 р.н..) Її батько працював на заводі у Луганську. Сім’я була матеріально забезпечена, дітей виховувала бабуся. Коли до них дійшла звістка про голодомор, вони усі були у відчаї. Але їх містечко було курортним і жах тих подій частково пройшов повз них. Рядові виконавці забирали у всіх зерно, овочі, худобу, у сусідів забрали корову . У сім’ї Марії також була корова, та вони встигли її сховати . Через їх містечко проходило багато людей. які від голоду, були ледь живі, пухлі . Вони тікали із своїх домівок у Донбас. Жахливо було дивитись на тих, які ледве переставляючи ноги, падали та гинули просто на очах. Монахи Свято горського монастиря та деякі сім’ї переховували біженців та допомагали їм їжею, яку встигли заховати. Сім’я Марії допомагала дітям біженців та сусідів молоком, періодично змінюючи місце схованки корови.. Їх сім’я не голодувала, тому коли біженці заходили до хати, мати ніколи не відмовляла у проханні переночувати і дати поїсти, навіть давала трохи їжі людям у дорогу.

Висновок

голодомор український геноцид люботин

У своїй роботі я розкрила маловідомі сторінки історії міста Люботина в роки Голодомору 1932-1933р., дослідила свідчення очевидців цього періоду та дійшла висновку, що Голодомор 1932-1933р.- це найстрашніша сторінка в історії українського народу.

Харківська область мала служити взірцем колективізації, їй ще досталася сумна доля стати центром голодомору в Україні.

Голодомор в Україні, спричинений насильницькою, форсованою колективізацією, вертикаль влади, якій населення України не бажало підкорятися, розкуркулення з виселенням сімей трударів - хліборобів до Сибіру, конфіскаційні хлібозаготівлі, вивезення зерна з України - все своїм результатом мало вимирання хліборобських сімей, сіл, хуторів. Голод було спровоковано, щоб тримати народ у страхові й покорі. За даними різних дослідників, масовий голодомор поглинув від 5,5 до 9 млн. людей. Замучені й загиблі від штучно створеного тоталітарною державою голодомору жертви заслуговують на людську пошану, пам'ять, Божу молитву, увічнення.

Голодне лихоліття 33-го - не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ять породжує бездуховність, котра наче ракова пухлина роз’їдає тіло й душу нації - перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу. Українці, як історична нація, мають зберегти пам’ять про українських хліборобів, жертв цілеспрямованого державного терору.

За ті десятиліття, що минули після геноциду українського народу, виросло кілька нових поколінь, але пам'ять про ті дні живе у серцях і сьогодні. Змінювалось життя, змінювалась влада, але спомини залишилися непідкупними. Ця трагедія на віки залишиться у душах та серцях поколінь.

А ми повинні зберегти пам'ять давнини тому, що це історія нашого рідного краю та України.

Додаток№1

Газета «Люботинские известия»

Додаток№2

Додаток№3

Додаток№4

Валки 30-і роки.

Додаток №5

Щоденники про голодомор

Додаток№6

Додаток №7

Голодуючі Харкова

Додаток№8

Жертви Голодомору

Додаток №9

Масові захоронення.

Додаток №10

Люботинський музей до Дня пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр.

Додаток №11

Мітинг-реквієм до Дня пам'яті жертв голодомору.

Додаток№12

Директор музею Каракаптан Л. М. розповіла дітям про 1932-1933 роки м. Люботин

Додаток№13.

Сова Олександр Васильович.

 <http://lubotin.kharkov.ua/uploads/posts/2011-11/1321871811_mova.jpg>

Література та джерела

1 Збірник «Найбільший злочин імперії». Матеріали науково-практичної конференції «Слобожанщина. Голодомор 1932-1933 років». Упорядник ЮРІЙ БАДЗЬО та ІВАН ЮЩУК Видавництво: Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім.Тараса Шевченка -К.,1993.

.Конквест Р. Жнива скорботи: Рад. Колективізація і голодомор.-К.,-1993.

.Матеріали краєзнавчого музею м. Люботина

.Матеріали сайту Lubotin.org.ua

5. Матеріали сайту www.golodomor.org.ua <http://www.golodomor.org.ua>

. Стрілець В.В. Люботин. Історико-краєзнавчий нарис.-Х.,2002.

.Пам’ять стукає в серце. 75роковинам Голодомору в Україні присвячується.-Спецвипуск інформаційного бюлетеня «Майдан». Люботинської МО «Наша Україна»

.Причини голоду 1933р. в Україні.- Історія України №43(347),листопад,2003