Материал: Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Державне та регіональне управління <#"794089.files/image001.gif">

Рис. 1. Структура управління шкільною освітою в США

Адміністратор освітньої ради чи уповноважений штатом з питань освіти може обиратися населенням, призначатися губернатором або освітньою радою штату, яка і визначає термін перебування офіційної особи на цій посаді (від 1 до 6 років). До обов’язків адміністратора входить управління шкільною системою штату, контроль за виконанням інструкцій, формування разом з радою шкільного бюджету, визначення розміру місцевих податків для фінансування шкільних програм, здійснення закупівлі необхідного обладнання та ремонту школи, формування викладацького штату та іншого шкільного персоналу тощо.

До управління шкільними закладами освіти в США широко залучена місцева адміністрація та рада громадян, яка складається з 5-7 чоловік. Шкільна адміністрація на місцях визначає основні напрями діяльності школи, займається впровадженням шкільних програм з урахуванням потреб штату, може підвищувати заробітну плату вчителям за проведення додаткової наукової роботи тощо. Рада контролює шкільні райони, має право збирати податки, обирати та затверджувати методи навчання, займатися працевлаштуванням вчителів, здійснювати загальний контроль за роботою шкіл.

Як правило, за рахунок коштів штатів та місцевої влади відбувається фінансування діяльності державних шкіл. Фінансування та управління приватними школами здійснюють приватні організації та окремі особи. Релігійні школи в Америці знаходяться на утриманні католицької церкви чи інших релігійних організацій.

У випадку коли фінансових можливостей штатів та місцевих організацій недостатньо для покриття витрат на систему освіти, громадяни та органи місцевого самоврядування звертаються за допомогою до федерального уряду з проханням профінансувати ті чи інші освітні програми, надати кредити та субсидії учням тощо. У 1965 р. урядом США було витрачено на освіту близько 4 млрд. дол., а у 1990 р. на розвиток освітніх програм було виділено 25,2 млрд. дол.

Незважаючи на значну фінансову підтримку освітньої сфери уряд Сполучених Штатів не має права безпосередньо контролювати її, впливати на процес вибору навчальних програм та методик викладання у школах. Основними причинами його втручання в систему освіти є забезпечення рівних прав доступу до освіти, підвищення продуктивності праці в країні, сприяння демократії, привернення уваги штатів до загальнонаціональних проблем, забезпечення надійної обороноздатності країни. Головними функціями федеральної влади на сьогодні залишаються сприяння розвитку освіти, заохочення, фінансова допомога, кредитування, виділення фінансових коштів на конкретні пріоритетні програми (наприклад, навчання дітей із малозабезпечених сімей), керівництво різними інститутами та професійними організаціями, яке здійснює Міністерство освіти США з метою стабілізації та вдосконалення системи національної освіти.

Для здійснення оцінки якості вищої освіти у США існує загальнонаціональна система акредитації. Акредитовані навчальні заклади стають учасниками Федеральної програми фінансової допомоги, отримують кошти приватних фондів, мають право пропонувати освітні програми, після завершення яких випускникам присуджуються освітні й наукові ступені, що визнаються на всій території країни. Втрата акредитації будь-яким коледжем чи університетом призводить до недобору абітурієнтів та фінансових труднощів, зокрема, до втрати федеральної фінансової підтримки.

Таким чином, американська система управління освітою має чітко виражений децентралізований характер. В основному виходячи з власних потреб самі штати визначають структуру системи освіти, механізм її діяльності та напрямки розвитку. Роль держави у процесі управління освітою мінімальна і зводиться практично лише до фінансової допомоги. Для України можливим є застосування практики залучення всіх учасників навчального процесу, бізнесових кіл та громадськості у процес управління освітою. Актуальним також є досвід контролю та розподілу коштів між освітніми установами з метою залучення більшої кількості людей до навчального процесу та надання рівних можливостей доступу до освіти.

Канада

Історично так склалося, що питання освіти є компетенцією тільки провінційних законодавчих і виконавчих органів, що є унікальною особливістю канадської конституційної системи. Це означає, що на відміну від інших розвинених країн навчання в Канаді повністю децентралізоване, тобто не має загальнодержавної системи освіти й належить, відповідно до конституції, до сфери виняткової юрисдикції усіх провінцій. Кожна з яких має своє Міністерство освіти, свою особливу систему освіти. Міністри об’єднуються Радою міністрів освіти Канади, яка є консультативним органом. Ці провінційні голови департаментів з освіти встановлюють стандарти, затверджують предмети і фінансують освітні організації

У Канаді немає приватних вищих навчальних закладів, за винятком декількох закритих релігійних ВНЗ. Всі вони на дві третини фінансуються з держбюджету й суспільних фондів. Усі університети входять в Асоціацію університетів і коледжів Канади (AUCC), яка щорічно перевидає офіційний довідник (Directory of Canadian Universities), що містить докладну інформацію про кожний з них.

Сучасні канадські університети мають потужну матеріально-технічну базу, лабораторне оснащення, гарні бібліотеки. Сильною стороною канадської вищої школи є тісний зв'язок науки з практикою. За офіційною статистикою канадська університетська наука створює в країні щорічно 150-200 тис. робочих місць.

Сьогодні у вищих навчальних закладах Канади навчається більше 1,5 млн. студентів, 30 тис., з яких, є іноземці.

Канада як одна з найбільш розвинених країн світу постійно піклується про вдосконалення системи вищої освіти, яка представлена різними видами коледжів, університетів. Вища освіта Канади постійно запроваджує нові засоби, методи, використовує різноманітні технології, інноваційні підходи. Вищі заклади освіти дають громадянам ґрунтовні знання з різних дисциплін, готують висококваліфікованих працівників, забезпечують освітній процес сучасними передовими технологіями, працюють над професійною компетентністю будівників майбутнього. Канадські вузи відомі у всьому світі завдяки якісному викладанню і науковим дослідженням, підготовкою кваліфікованих спеціалістів. Вища освіта в Канаді оптимально відповідає вимогам сучасного динамічного розвиненого світу.

Японія

Серед країн, які останніми роками пов'язують з системою освіти свої разючі успіхи у соціальному, економічному, політичному житті - Японія та Південна Корея. Разом з Китаєм вони представляють східноазійський тип освіти та педагогічної освіти. Хоча Японія та Південна Корея зазнали сильного американського впливу, їх освітні сфери зберегли азійську своєрідність. Ця особливість, щонайперше, полягає у значній централізації управління освітою, сильному впливі держави на всі аспекти освітнього життя, незважаючи на достатньо розвинутий приватний освітній сектор (наприклад, в Японії 75% вузів є приватними).
Аналізуючи розпочату в 1989 р. великомасштабну, Третю в історії країни реформу освіти («Документ Міністерства освіти, науки і культури Японії», «Політика японського уряду в області освіти, науки та культури, 1989»), Міністерство опублікувало доповідь «Реформа освітньої системи нового часу» (1991 р.), в якій, зокрема, відзначається, що в Японії відсоток зарахування у повні середні школи, а також відсоток просування в коледжі та університети так само великий, як в Америці. Ефективність освіти така ж висока, як і в Європі.

Зрозуміло, що визначні результати післявоєнної національної політики в галузі освіти не тільки в кількісному, а й якісному відношенні пов'язані, зокрема, з розвитком системи підготовки педагогічних працівників. Професія педагога зберігає свою традиційну суспільну повагу, пріоритетність і привабливість. Початкова заробітна плата японських вчителів не нижча, аніж у випускників, що працюють у промисловому секторі. Серед шкільних учителів чоловіки становлять 60%.

РОЗДІЛ 4. Аналіз сучасних світових тенденцій у взаємовідносинах суспільства та бізнесу

У світовій практиці визначено кілька рівнів соціально відповідальної поведінки бізнесу (СВБ):

Сумлінне виконання своїх прямих зобов’язань перед суспільством і державою : заробітна плата, трудове законодавство, податки, якість продукції і т.п. (називають базовим рівнем);

Розвиток партнерських внутрішньокорпоративних відносин. Об’єкти -робітники корпорації та їхні сім’ї. Надання пакета соціальних послуг і пільг (фахова підготовка, соціальні послуги, пенсійне і житлове забезпечення, удосконалення охорони праці й здоров’я та ін.);

Програми і напрямки діяльності, що виходять за рамки окремої корпорації. Об’єктами виступають окремі території або категорії населення. Добродійні програми, інвестиційні вкладення в транспортну і соціальну інфраструктуру території, благоустрій території тощо;

Соціальна відповідальність бізнесу в найширшому сенсі передбачаєучасть корпорацій у розробці й проведенні державної соціально!економічної політики, спрямованої на сталий розвиток суспільства в цілому.

У розвинених країнах перша базова стадія в дискусіях з питань розвитку СВБ вже не фігурує. Зобов’язання цього рівня сприймаються як природний момент підприємницької діяльності, що не потребує спеціального підтвердження статусом соціально відповідального бізнесу.

Інституціональна підтримка СВБ на національному рівні здійснюється з боку держави, громадськості й бізнесу:·

Держава. Її функції: а) визначення спеціальних органів, відповідальних за проблеми СВБ; б) ініціатива щодо розробки й поширення принципів СВБ в суспільстві й бізнес!середовищі; в) організація рейтингів і змагань з присвоєнням знаків за впровадження кращих можливостей, за найбільш відповідальну компанію та ін.; г) реалізація спільних з бізнесом проектів; д) впровадження обов’язкової звітності корпорацій щодо соціальних, екологічних і економічних наслідків їхньої діяльності.

·Громадськість (неприбуткові організації, асоціації, консультаційні й дослідницькі центри, що є «мозковими центрами» суспільства). Громадські структури співпрацюють з державними органами: а) у реалізації проектів, що мають за мету розвивати кодекси поведінки корпорацій, в підготовці публікацій з проблем СВБ; б) у розробці бази даних для тих споживачів і компаній, які хочуть інформувати громадськість про їх кроки щодо СВБ як елемента їхнього корпоративного управління.

·Бізнес (бізнесасоціації, мережі). Функції бізнес!асоціацій: а) реалізація СВБ у своїй діяльності; б) співпраця з державними органами в публікації звітів з етики в бізнесі; в) партнерство з державними органами задля активної боротьби з соціальними проблемами, здійснення соціальної інтеграції, підвищення поінформованості бізнесу.

Міжнародна практика щодо нормативно-правової бази СВБ представлена так званим «м’яким правом», що містить міжнародні конвенції, декларації, принципи й рекомендації, що можуть слугувати зразком і базою для подальшої розробки законодавчих актів у конкретних країнах.

Для зацікавленості бізнесу в застосуванні СВБ можуть бути використані стимули з боку держави: нагороди і знаки, податкові / кредитні вигоди та фінансова підтримка. Величезного значення набуває публічне визнання досягненькомпаній у дотриманні СВБ. У реальній практиці країн починають застосовуватися оцінки дотримання СВБ як відбірні критерії під час конкурсів, при оцінці рейтингу компаній та ін

Європейський Союз

Ідеї соціальної відповідальності бізнесу (у термінах ЄС - корпоративна соціальна відповідальність) ввійшли в політику ЄС з 2000 р., коли в Лісабоні Європейська Рада закликала компанії звернутися до їхнього розуміння соціальної відповідальності. Загальноєвропейське обговорення цієї теми почалося з оприлюднення Європейською комісією Зеленої книги «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу» . У ній подано стратегію збільшення внеску бізнесу в соціальний прогрес і розвиток захисту довкілля вище базового рівня зобов’язань, визначених законодавством країн. Європейська Комісія спрямувала зусилля на те, щоб сприяти широкій громадській підтримці практики СВБ. З цією метою було організовано спеціальний форум на її сайті, що забезпечує роботодавцям, профспілкам, інвесторам та ін. можливість обміну досвідом та ідеями. У квітні 2003 р. Європейський парламент прийняв «Резолюцію з корпоративної соціальної відповідальності: Внесок корпоративної соціальної відповідальності у сталий розвиток»

Україна

Забезпечення сталого функціонування суспільства на стадії високого рівня концентрації капіталу і розвинених ринкових механізмів є порівняно новим історичним досвідом не лише для України, а й для світу в цілому. Проте світова практика уже виробила певні вимоги, що висуває суспільство до великого бізнесу.

Ці принципи і стандарти цілком може освоювати Україна як інструмент проведення постолігархічної трансформації. Одним з таких інструментів корекції «негативної енергії» капіталу є світова практика добровільного прийняття діловими колами розвинених країн принципів і стандартів соціальної відповідальності (перед суспільством) бізнесу (СВБ)

У поведінці більшості українських компаній усе ще переважають вузько корпоративні інтереси. Стандартний портфель соціальних зобов’язань компаній зазвичай містить:

зобов’язання перед персоналом, пов’язані зі стимулюванням праці (зарплата і певний набір соціальних послуг і пільг);

зобов’язання перед місцевою громадою як інструмент досягнення лояльності місцевої влади (підтримка соціальної і житлово-комунальної інфраструктури, благоустрій території тощо);

доброчинність меценатство, що виконують роль піар акцій.

Інші елементи соціально відповідальної поведінки бізнесу - забезпечення прозорості діяльності компаній, охорона праці й захист довколишнього середовища, боротьба з корупцією та ін. надзвичайно рідко стають добровільними додатковими зобов’язаннями з боку українських компаній. За словами політолога Олександра Левченка, в Україні немає умов для укладення олігархами своєрідного «соціального договору», що змусив би їх дотримуватися узгодженої політики. Цей момент відзначають і дослідники «Блакитної стрічки ПРООН». Існуюча податкова система не стимулює діяльності бізнесу в соціальній сфері.

РОЗДІЛ 5. Державне управління сферою культури та ідеологією

Політику держави в сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики в сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, тощо.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен із яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення й радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і мистецтв України, відділ культури районної та у місті Києві. Головне управління культури та мистецтва районної Київської міської державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства й заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтва, музичні й художні школи.