1 Основні поняття
2 Політика безпеки
3 Програма безпеки
4 Синхронізація програми безпеки з життєвим циклом систем
1 Основні поняття
До адміністративного рівня інформаційної безпеки відносяться дії загального характеру, що робляться керівництвом організації.
Головна мета заходів адміністративного рівня - сформувати програму робіт в області інформаційної безпеки і забезпечити її виконання, виділяючи необхідні ресурси і контролюючи стан справ.
Основою програми є політика безпеки, що відображає підхід організації до захисту своїх інформаційних активів. Керівництво кожної організації повинне усвідомити необхідність підтримки режиму безпеки і виділення на ці цілі значних ресурсів.
Політика безпеки будується на основі аналізу ризиків, які признаються реальними для інформаційної системи організації. Коли ризики проаналізовані і стратегія захисту визначена, складається програма забезпечення інформаційної безпеки. Під цю програму виділяються ресурси, призначаються відповідальні, визначається порядок контролю виконання програми і т.п.
Термін "політика безпеки" є не зовсім точним перекладом англійського словосполучення "security policy", проте в даному випадку калька краще відображає значення цього поняття, ніж лінгвістично більш вірні "правила безпеки". Ми матимемо у вигляді не окремі правила або їх набори (такого роду рішення виносяться на процедурний рівень, мову про який попереду), а стратегію організації в області інформаційної безпеки. Для вироблення стратегії і проведення її в життя потрібні, поза сумнівом, політичні рішення, що приймаються на найвищому рівні.
Під політикою безпеки ми розумітимемо сукупність документованих рішень, що приймаються керівництвом організації і направлених на захист інформації і асоційованих з нею ресурсів.
Таке трактування, звичайно, набагато ширше, ніж набір правил розмежування доступу (саме це означав термін "security policy" в "Оранжевій книзі" і в побудованих на її основі нормативних документах інших країн).
ІС організації і пов’язані з нею інтереси суб’єктів - це складна система, для розгляду якої необхідно застосовувати об’єктно-орієнтований підхід і поняття рівня деталізації. Доцільно виділити, принаймні, три такі рівні, що ми вже робили в прикладі і зробимо ще раз далі.
Щоб розглядати ІС наочно, з використанням актуальних даних, слід скласти карту інформаційної системи. Ця карта, зрозуміло, повинна бути виготовлена в об’єктно-орієнтованому стилі, з можливістю варіювати не тільки рівень деталізації, але і видимі грані об’єктів. Технічним засобом складання, супроводу і візуалізації подібних карт може служити вільно поширюваний каркас якої-небудь системи управління.
З практичної точки зору політику безпеки доцільно розглядати на трьох рівнях деталізації. До верхнього рівня можна віднести рішення, що зачіпають організацію в цілому. Вони носять вельми загальний характер і, як правило, виходять від керівництва організації. Зразковий список подібних рішень може включати наступні елементи:
рішення сформувати або переглянути комплексну програму забезпечення інформаційної безпеки, призначення відповідальних за просування програми;
формулювання цілей, які переслідує організація в області інформаційної безпеки, визначення загальних напрямів в досягненні цих цілей;
забезпечення бази для дотримання законів і правил;
формулювання адміністративних рішень з тих питань реалізації програми безпеки, які повинні розглядатися на рівні організації в цілому.
Для політики верхнього рівня мети організації в області інформаційної безпеки формулюються в термінах цілісності, доступності і конфіденційності. Якщо організація відповідає за підтримку критично важливих баз даних, на першому плані може стояти зменшення числа втрат, пошкоджень або спотворень даних. Для організації, продажем комп’ютерної техніки, що займається, ймовірно, важлива актуальність інформації про послуги і ціни, що надаються, і її доступність максимальному числу потенційних покупців. Керівництво режимного підприємства в першу чергу піклується про захист від несанкціонованого доступу, тобто про конфіденційність.
На верхній рівень виноситься управління захисними ресурсами і координація використовування цих ресурсів, виділення спеціального персоналу для захисту критично важливих систем і взаємодія з іншими організаціями, що забезпечують або контролюючими режим безпеки.
Політика верхнього рівня повинна чітко обкреслювати сферу свого впливу. Можливо, це будуть всі комп’ютерні системи організації (або навіть більше, якщо політика регламентує деякі аспекти використовування співробітниками своїх домашніх комп’ютерів). Можлива, проте, і така ситуація, коли в сферу впливу включаються лише найважливіші системи.
В політиці повинні бути визначені обов’язки посадовців по виробленню програми безпеки і проведенню її в життя. В цьому значенні політика безпеки є основою підзвітності персоналу.
Політика верхнього рівня має справу з трьома аспектами законопослушности і виконавської дисципліни. По-перше, організація повинна дотримувати існуючі закони. По-друге, слід контролювати дії осіб, відповідальних за вироблення програми безпеки. Нарешті, необхідно забезпечити певний ступінь старанності персоналу, а для цього потрібно виробити систему заохочень і покарань.
Взагалі кажучи, на верхній рівень слід виносити мінімум питань. Подібне винесення доцільне, коли воно обіцяє значну економію засобів або коли інакше поступити просто неможливо.
Британський стандарт BS 7799:1995 рекомендує включати в документ, що характеризує політику безпеки організації, наступні розділи:
ввідний, підтверджуючий заклопотаність вищого керівництва проблемами інформаційної безпеки;
організаційний, містить опис підрозділів, комісій, груп і т.д., що відповідають за роботи в області інформаційної безпеки;
класифікаційний, описує матеріальні і інформаційні ресурси і необхідний рівень їх захисту, що є в організації;
штатний, характеризуючий заходи безпеки, вживані до персоналу (опис посад з погляду інформаційної безпеки, організація навчання і перепідготовки персоналу, порядок реагування на порушення режиму безпеки і т.п.);
розділ, освітлюючий питання фізичного захисту;
управляючий розділ, що описує підхід до управління комп’ютерами і комп’ютерними мережами;
розділ, що описує правила розмежування доступу до виробничої інформації;
розділ, що характеризує порядок розробки і супроводу систем;
розділ, що описує заходи, направлені на забезпечення безперервної роботи організації;
юридичний розділ, підтверджуючий відповідність політики безпеки чинному законодавству.
До середнього рівня можна віднести питання, що стосуються окремих аспектів інформаційної безпеки, але важливі для різних експлуатованих організацією систем. Приклади таких питань - відношення до передових (але, можливо, недостатньо перевіреним) технологій, доступ в Internet (як сумістити свободу доступу до інформації із захистом від зовнішніх загроз?), використовування домашніх комп’ютерів, вживання користувачами неофіційного програмного забезпечення і т.д.
Політика середнього рівня повинна для кожного аспекту освітлювати наступні теми:
Опис аспекту. Наприклад, якщо розглянути вживання користувачами неофіційного програмного забезпечення, останнє можна визначити як ПО, яке не було схвалене и/или закуплене на рівні організації.
Область вживання. Слід визначити, де, коли, як, по відношенню до кого і чому застосовується дана політика безпеки. Наприклад, чи торкається політика, зв’язана з використанням неофіційного програмного забезпечення, організацій-субпідрядників? Чи зачіпає вона співробітників, що користуються портативними і домашніми комп’ютерами і вимушених переносити інформацію на виробничі машини?
Позиція організації по даному аспекту. Продовжуючи приклад з неофіційним програмним забезпеченням, можна уявити собі позиції повної заборони, вироблення процедури приймання подібного ПО і т.п. Позиція може бути сформульована і в набагато більш загальному вигляді, як набір цілей, які переслідує організація в даному аспекті. Взагалі стиль документів, що визначають політику безпеки (як і їх перелік), в різних організаціях може сильно відрізнятися.
Ролі і обов’язки. В "політичний" документ необхідно включити інформацію про посадовці, відповідальні за реалізацію політики безпеки. Наприклад, якщо для використовування неофіційного програмного забезпечення співробітникам потрібен дозвіл керівництва, повинно бути відомо, у кого і як його можна одержати. Якщо неофіційне програмне забезпечення використовувати не можна, слід знати, хто стежить за виконанням даного правила.
Законопослушность. Політика повинна містити загальний опис заборонених дій і покарань за них.
Точки контакту. Повинно бути відомо, куди слід звертатися за роз’ясненнями, допомогою і додатковою інформацією. Звичайно "точкою контакту" служить певний посадовець, а не конкретна людина, що займає в даний момент даний пост.
Політика безпеки нижнього рівня відноситься до конкретних інформаційних сервісів. Вона включає два аспекти - мета і правило їх досягнення, тому її порою важко відділити від питань реалізації. На відміну від двох верхніх рівнів, дана політика повинна бути визначена більш детально. Є багато речей, специфічних для окремих видів послуг, які не можна єдиним чином регламентувати в рамках всієї організації. В той же час, ці речі настільки важливі для забезпечення режиму безпеки, що рішення, що відносяться до них, повинні прийматися на управлінському, а не технічному рівні. Приведемо декілька прикладів питань, на які слід дати відповідь в політиці безпеці нижнього рівня:
хто має право доступу до об’єктів, підтримуваним сервісом?
за яких умов можна читати і модифікувати дані?
який організований видалений доступ до сервісу?
При формулюванні цілей політики нижнього рівня можна виходити з міркувань цілісності, доступності і конфіденційності, але не можна на цьому зупинятися. Її цілі повинні бути більш конкретними. Наприклад, якщо йдеться про систему розрахунку заробітної платні, можна поставити мету, щоб тільки співробітникам відділу кадрів і бухгалтерії дозволялося вводити і модифікувати інформацію. В більш загальному випадку мети повинні зв’язувати між собою об’єкти сервісу і дії з ними.
З цілей виводяться правила безпеки, що описують, хто, що і за яких умов може робити. Чим докладніше правила, ніж більш формально вони висловлені, тим простіше підтримати їх виконання програмно-технічними засобами. З другого боку, дуже жорсткі правила можуть заважати роботі користувачів, ймовірно, їх доведеться часто переглядати. Керівництву належить знайти розумний компроміс, коли за прийнятну ціну буде забезпечений прийнятний рівень безпеки, а співробітники не виявляться надмірно зв’язані. Звичайно найбільш формально задаються права доступу до об’єктів зважаючи на особливу важливість даного питання.
Після того, як сформульована політика безпеки, можна приступати до складання програми її реалізації і власне до реалізації.
Щоб зрозуміти і реалізувати яку-небудь програму, її потрібно структурувати по рівнях, звичайно відповідно до структури організації. В найпростішому і найпоширенішому випадку достатньо двох рівнів - верхнього, або центрального, який охоплює всю організацію, і нижнього, або службового, який відноситься до окремих послуг або груп однорідних сервісів.
Програму верхнього рівня очолює особа, що відповідає за інформаційну безпеку організації. У цієї програми наступні головні цілі:
управління ризиками (оцінка ризиків, вибір ефективних засобів захисту);
координація діяльності в області інформаційної безпеки, поповнення і розподіл ресурсів;
стратегічне планування;
контроль діяльності в області інформаційної безпеки.
В рамках програми верхнього рівня ухвалюються стратегічні рішення по забезпеченню безпеки, оцінюються технологічні новинки. Інформаційні технології розвиваються дуже швидко, і необхідно мати чітку політику відстежування і упровадження нових засобів.
Контроль діяльності в області безпеки має двосторонню спрямованість. По-перше, необхідно гарантувати, що дії організації не суперечать законам. При цьому слід підтримувати контакти із зовнішніми контролюючими організаціями. По-друге, потрібно постійно відстежувати стан безпеки усередині організації, реагувати на випадки порушень і допрацьовувати захисні заходи з урахуванням зміни обстановки.
Слід підкреслити, що програма верхнього рівня повинна займати строго певне місце в діяльності організації, вона повинна офіційно прийматися і підтримуватися керівництвом, а також мати певний штат і бюджет.
Мета програми нижнього рівня - забезпечити надійний і економічний захист конкретного сервісу або групи однорідних сервісів. На цьому рівні розв’язується, які слід використовувати механізми захисту; закупляються і встановлюються технічні засоби; виконується повсякденне адміністрування; відстежується стан слабких місць і т.п. Звичайно за програму нижнього рівня відповідають адміністратори сервісів.
Якщо синхронізувати програму безпеки нижнього рівня з життєвим циклом сервісу, що захищається, можна добитися більшого ефекту з меншими витратами. Програмісти знають, що додати нову можливість до вже готової системи на порядок складніше, ніж спочатку спроектувати і реалізувати її. Те ж справедливе і для інформаційної безпеки.
В життєвому циклі інформаційного сервісу можна виділити наступні етапи:
Ініціація. На даному етапі виявляється необхідність в придбанні нового сервісу, документується його передбачуване призначення.
Закупівля. На даному етапі складаються специфікації, опрацьовуються варіанти придбання, виконується власне закупівля.
Установка. Сервіс встановлюється, конфігурується, тестується і вводиться в експлуатацію.
Експлуатацію. На даному етапі сервіс не тільки працює і адмініструється, але і піддається модифікаціям.
Виведення з експлуатації. Відбувається перехід на новий сервіс.
Розглянемо дії, виконувані на кожному з етапів, більш докладно.
На етапі ініціації оформляється розуміння того, що необхідно придбати новий або значно модернізувати існуючий сервіс; визначається, якими характеристиками і якою функціональністю він повинен володіти; оцінюються фінансові і інші обмеження.
З погляду безпеки найважливішою дією тут є оцінка критичності як самого сервісу, так і інформації, яка з його допомогою оброблятиметься. Вимагається сформулювати відповіді на наступні питання:
якого роду інформація призначається для обслуговування новим сервісом?
які можливі наслідки порушення конфіденційності, цілісності і доступності цієї інформації?
які загрози, по відношенню до яких сервіс і інформація будуть найуразливіші?
чи є які-небудь особливості нового сервісу (наприклад, територіальна распределенность компонентів), що вимагають вживання спеціальних процедурних заходів?
які характеристики персоналу, що мають відношення до безпеки (кваліфікація, благонадійність)?
які законодавчі положення і внутрішні правила, яким винен відповідати новий сервіс?
Результати оцінки критичності є відправною крапкою в складанні специфікацій. Крім того, вони визначають ту міру уваги, яку служба безпеки організації повинна уділяти новому сервісу на подальших етапах його життєвого циклу.
Етап закупівлі - один з найскладніших. Потрібно остаточно сформулювати вимоги до захисних засобів нового сервісу, до компанії, яка може претендувати на роль постачальника, і до кваліфікації, якій винен володіти персонал, що використовує або обслуговуючий продукт, що закупляється. Всі ці відомості оформляються у вигляді специфікації, куди входять не тільки апаратура і програми, але і документація, обслуговування, навчання персоналу. Зрозуміло, особливу увагу повинно надаватися питанням сумісності нового сервісу з існуючою конфігурацією. Підкреслимо також, що нерідко засоби безпеки є необов’язковими компонентами комерційних продуктів, і потрібно прослідити, щоб відповідні пункти не випали із специфікації.
Коли продукт закуплений, його необхідно встановити. Не дивлячись на уявну простоту, установка є дуже відповідальною справою. Во- перших, новий продукт слід конфігурувати. Як правило, комерційні продукти поставляються з відключеними засобами безпеки; їх необхідно включити і належним чином набудувати. Для великої організації, де багато користувачів і даних, початкова настройка може стати вельми трудомісткою і відповідальною справою.
По-друге, новий сервіс потребує процедурних регуляторів. Слід поклопотатися про чистоту і охорону приміщення, про документи, що регламентують використовування сервісу, про підготовку планів на випадок екстрених ситуацій, про організацію навчання користувачів і т.п.
Після вживання перерахованих заходів необхідно провести тестування. Його повнота і комплексність можуть служити гарантією безпеки експлуатації в штатному режимі.
Період експлуатації - найтриваліший і складний. З психологічної точки зору найбільшу небезпеку в цей час представляють незначні зміни в конфігурації сервісу, в поведінці користувачів і адміністраторів. Якщо безпеку не підтримувати, вона слабшає. Користувачі не так ревно виконують посадові інструкції, адміністратори менш ретельно аналізують реєстраційну інформацію. То один, то інший користувач одержує додаткові привілеї. Здається, що в єстві нічого не змінилося; на самій же справі від минулої безпеки не залишилося і сліду.
Для боротьби з ефектом повільних змін доводиться вдаватися до періодичних перевірок безпеки сервісу. Зрозуміло, після значних модифікацій подібні перевірки є обов’язковими.
При виведенні з експлуатації зачіпаються апаратно-програмні компоненти сервісу і оброблювані їм дані. Апаратура продається, утилізував або викидається. Тільки в специфічних випадках необхідно піклуватися про фізичне руйнування апаратних компонентів, що бережуть конфіденційну інформацію. Програми, ймовірно, просто стираються, якщо інше не передбачене ліцензійною угодою.
При виведенні даних з експлуатації їх звичайно переносять на іншу систему, архівують, викидають або знищують. Якщо архівація проводиться з наміром згодом прочитати дані у іншому місці, слід поклопотатися про апаратно-програмну сумісність засобів читання і запису. Інформаційні технології розвиваються дуже швидко, і через декілька років пристроїв, здатних прочитати старий носій, може просто не виявитися. Якщо дані архівуються в зашифрованому вигляді, необхідно зберегти ключ і засоби розшифровки. При архівації і зберіганні архівної інформації не можна забувати про підтримку конфіденційності даних.