Материал: Вопросы к экзамену (ОТВЕТЫ)

1.Проаналізувавши відмінності між філософією та наукою, визначте специфіку філософських проблем.

Найчастіше виявлення специфіки філософії здійснюється через порівняння її з наукою. Філософія та наука мають багато спільного. Це і зовнішня схожість, яка проявляється в теоретичній формі вираження своїх положень Тому багато дослідників вважають філософію наукою. Також філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії. Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення.

Тепер декілька слів про розбіжності між філософією та наукою.

По-перше, наука має об’єкт пізнання в сфері конкретного, а філософія – в сфері всезагального, тобто головною метою, що визначає наукову діяльність, є отримання істинних знань про реальність. Елементами наукового знання є факти, закономірності, теорії, «наукові картини світу». Винятково важливими для науки можливість перевірки його експериментом. Що стосується філософії, то її висновки не підлягають емпіричній перевірці. Сутність філософії – у розмірковуванні над загальними проблемами у системі “світ – людина”, і універсалізм філософського знання робить його недоступним для перевірки в стінах наукових лабораторій. 

По-друге, ніяка наука не ставить за мету відповідати на питання: як людині слід жити, заради чого жити, в той час коли філософія виступає для людини як вічна потреба пошуку відповідей на питання буття і смислу існування. Інакше кажучи, наука відповідає на запитання – “чому” а філософія - на питання – “для чого”, “з якою метою”. 

По-третє, в науці завжди мається певна фундаментальна теорія – парадигма, яку приймають усі вчені, що працюють у даній області, у той час, коли у філософії ніколи не було єдиної парадигми

Отже, можна зробити висновок, що науковість може бути суттєвою характеристикою філософії, не перетворюючи її в один з різновидів наукового знання.

2.Проаналізуйте та порівняйте точку зору і.Канта та Енгельса з приводу сутності основного питання філософії.

У класичній німецькій філософії І.Кант як основні розглядав три питання:

Що я можу знати?

Що я повинен робити?

На що я можу сподіватися?

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина? Марксистська філософія в особі Фр.Енгельса основним питанням філософії вважала питання про відношення мислення до буття; духу до природи; свідомості до матерії. 

Це не різні питання, а історично трансформоване питання: як відноситься людське мислення до предметної дійсності? Причому Енгельс розглянув це питання з двох сторін - онтологічної (онтос - буття) та гносеологічної (гнозіс - знання). Онтологічна сторона основного питання філософії сформульована так: що було первинним - матерія чи свідомість? Філософи, які вважали первинною матерію, природу, буття, утворили табір матеріалізму, а ті, що за первинне брали духовне начало (світовий дух, абсолютну ідею, людську свідомість тощо), а матерію вважали вторинною, похідною, склали табір ідеалізму. 

Гносеологічна сторона основного питання філософії формулюється так: чи можна за допомогою свідомості правильно пізнавати об'єктивний (не залежний від людського мислення) світ? Більшість філософів визнають здатність людського мислення пізнавати оточуючий світ. Проте визнання пізнаваності світу у матеріалістів та ідеалістів принципово різниться.

Якщо проаналізувати кожну із названих точок зору на цю проблему, то можна побачити, що найбільш загальним є формулювання основного питання філософії Фр.Енгельсом. Адже питання про самопізнання, про сутність людини і її щастя, про сенс її життя - це більш вузькі питання, які виступають частковим випадком питаннь: Що є первинним - мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає, тобто що чому передує: матеріальний світ свідомості чи свідомість матеріальному світові? як відноситься наше мислення до світу (природного, суспільного, духовного світу людини)?

3.Проаналізувавши , як в ході історичного розвитку різними філософами вирішувалась проблема пізнавальності світу , наведіть аргумент на користь кожної з цих позицій .

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена. Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми. В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини.

Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу. Наприклад, у філософській системі Канта була здійснена спроба побудувати таку теорію пізнання, яка була б незалежною від будь-яких припущень про реальність, а мала бути залежною лише від пізнання.

4. Розглянувши життєвий шлях г.Сковороди та його основні філософські ідеї ,обґрунтуйте справедливість вислову «Сковорода – український Сократ»

Сковорода – засновник української класичної філософської традиції, – мав величезний вплив на подальший розвиток української філософії. Його можна вважати також попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Сковорода цілком самостійний у своїх філософських дослідженнях. Його світогляд зовсім не був продуктом догматизму в мисленні; до нього він прийшов самостійним шляхом, вивчивши класичну і вітчізняну філософію.

Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають «українським Сократом» за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення людей до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Протягом свого життя Сковорода поступово позбавлявся всього, що могло поневолити його дух, волю до постійного самовдосконалення, вів мандрівне життя, рішуче відмовляючись від будь-яких офіційних посад. Це знайшло відображення в епітафії: «Мир ловил меня, но не поймал».

5. Розглянувши позиції представників емпіризму та раціоналізму, наведіть аргументи на користь діалектичної єдності суттєвого та раціонального рівня пізнання та неможливості абсолютизації кожної з них.

Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній.  Основними формами чуттєвого пізнання виступають, як вже зазначалось, виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не у змозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання – на рівні абстрактного мислення. Він реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах . Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм, або логічне мислення - раціоналізм. Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф.Бекона, були Д.Локк і Т.Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил. Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів за допомогою органів почуттів, є самодостатніми та непогрішними. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки від результатів чуттєвого досвіду.

Представниками раціоналізму, окрім Р.Декарта, були також Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї - такі як “існування Я”, “ціле більше од частини” тощо - в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Отже, емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи. В свою чергу, на рівні свідомості чуттєве сприйняття знаходиться під впливом раціонального, не є бездумним, воно завжди осмислене - людина дивиться на світ осмисленими очима. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

6. Охарактеризуйте основні функції науки, розкрийте зміст проблеми моральної відповідальності науковців за свої відкриття.

Головна функція науки - пізнання об'єктивного світу, щоб його вивчати і при можливості удосконалювати. У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе ряд конкретних функцій.

Функції науки:

1. Соціальної пам'яті - накопичення, трансляція, зберігання, традиції, попередньо накопиченого досвіду.

2. Гнесеологічна (пізнавальна) - задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспільства, забезпечення необхідними знаннями для вирішення поставлених задач.

3. Пояснююча - розробляє теорії, теоретичні аспекти та концепції, що дозволяють спостерігати і пояснювати зв'язки явищ в їхньому постійному функціонуванні.

4 Нормативна - встановлює, організовує відносини між науковими структурами за допомогою системи норм і правил.

5. Комунікативна - реалізація за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування.

6. Аксеологічна (ціннісна) - формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які виступають як результат наукових відкриттів на благо людства, розвиток культури.

7. Креативна (творча) - реалізується за допомогою становлення творчого потенціалу, створює нові теорії, методи, виявляє закони і закономірності на основі вивчення вже наявних, визначає можливості збереження, захисту навколишнього світу і Всесвіту в цілому.

8. Виховна - дозволяє підвищити рівень освіти в суспільстві, інтелектуальний потенціал, гуманізація виховання та формування нової людини.

9. Практично-діюча - удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.

10. Прогностична - пропонує напрями розвитку і проявів феноменів на основі відкритих законів і закономірностей, передбачає проблеми тієї чи іншої галузі науки і можливості їх вирішення.

 Проблема відповідальності настільки глибока, що адресувати її лише науковцям не коректно, враховуючи механізм прийняття рішень на такому рівні. Деякі наукові відкриття в такому разі просто шокують своєю необґрунтованістю

 Важливе те, що моральну відповідальність за власні відкриття і прозріння, теорії і концепції учені-гуманітарії несуть не у меншій мірі, чим фізики, що створюють бомби, і біологи, що вирощують в лабораторіях чуму.

 З філософської точки зору не може бути більш глибокої причини такої активності наукових досліджень як жага людини до знання. Своє підґрунтя подібні теми беруть ще з найдавніших часів, коли люди намагалися підкорити собі навколишній світ. Людина за природою дуже амбіційна і багато з наукових відкриттів носять характер «позбавлення від складнощів». Це в свою чергу має цікавий зворотній ефект, коли «позбавлення від складнощів» компенсується погіршенням здоров’я та згасанням інтелектуальних здібностей.

Моральність науки не має єдиного мірила і в цьому особливість даної проблеми, що трактування моральних норм настільки неоднобічне, що говорити про певні загальні поняття неможливо. Ця проблема може бути вирішена тільки за умов загальної злагоди та єдиної стратегії в загальнонаукових кругах, для того щоб науковці думали не кількістю, а якістю.

7.Розглянувши ,основні напрямки філософії ХХ ст., поясніть в чому полягає плюралістичність сучасного філософського знання.

Основні напрямки філософії XX століття

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання. Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість. І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним чином реагують на нашу епоху - епоху науково-технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації.

8. Порівнявши методологічні позиції Бекона та Декарта, розкрити значення методу в процесі пізнання.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561-1626).

ФРЕНСІС БЕКОН:

-основним завданням філософії вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень;

- обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов­ників емпірично-індуктивної методології пізнання -це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них;

-  критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності – емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії);

-зауважував, що формуванню істинного знання заважа­ють так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли»пов'язані з самою людиною, два останні – із соціальною діяль­ністю людини:

"ідоли роду"– це загальні помилки яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людсь­ких органів відчуття;

"ідоли печери"– це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

"ідоли ринку"– це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, мовлення, некритичним ставленням до інформації(наприклад, неправильно називаються явища);

"ідоли театру"– це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, – це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями(звучить дуже сучасно!).

Він пропонував свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау­ці – це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці – це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше;

Р.Декарт(1596-1650) належав до Раціоналістів, які вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомо­гою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнан­ня речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Чотири правила методу, що сприяють пра­вильній роботі інтелекту:

· Правило перше – наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

· Правило друге – вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків:

• перший – унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю;

• другий – дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.