Проблеми формування особистості і включення її в суспільство є одними з актуальних. Особистість є представником різних соціальних груп і продуктом соціальних відносин. В колективі особистість проявляє свої здібності, соціальні властивості, якості. В управлінській діяльності особистість виступає суб’єктом і об’єктом, тобто відповідає за прийняття та реалізацію управлінських рішень. Управлінські дії і рішення вимагають врахування особистісних чинників, поведінки особистості і знань її індивідуальних психологічних властивостей.
План викладу матеріалу:
2.1. Специфіка понять людина, індивід, особистість
2.2. Структура особистості
2.3 Соціалізація особистості:сутність, етапи, агенти соціалізації
2.4. Соціальний статус: сутність і види
2.5. Соціальна роль: специфіка та типологія
2.6. Індивідуально-психологічні властивості особистості
Суспільство – це складний вид організації життя людей. Людина в суспільстві народжується, розвивається, стає особистістю, засвоює певні знання, цінності, норми поведінки, включається в різні види соціальної діяльності, взаємодіє з оточенням, досягає певного соціального положення.
Важливим є вивчення життєдіяльності людини, яка вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення своїх потреб. Суспільство формує людину як істоту думаючу, мислячу, яка уміє спілкуватися, здатна до цілеспрямованої діяльності. Головним, що відділяє людину від тварини є соціальне, формування і функціонування якого обумовлене включеністю людини в систему суспільних відносин.
Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість» мають певну інтерпретацію і особливості. Людина – загальне поняття, яке виникає з моменту відділення від тваринного світу, але не розкриває відмінностей між самими людьми. Поняття індивід характеризує людину як представника людського роду, соціальної спільності (студент, викладач), носія усіх соціальних і психологічних рис людства. А поняття індивідуальність визначає успадковані і набуті, особливі і специфічні якості (фізіологічні, психологічні, соціальні), які відрізняють одного індивіда від іншого.
Особистість допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, такі якості та властивості, які людина реалізує в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Особистість – це сукупність соціальних властивостей і якостей, які формуються у індивіда у процесі включення його у систему суспільних відносин, опанування ним матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду. Особистість – певним чином реалізована в індивіді інтеграція суспільних відносин даного суспільства, результат включення індивіду в соціальну систему за допомогою активної предметної діяльності і спілкування. Особистість характеризується свідомістю і самосвідомістю. Цілісність і єдність особистості розкривається через біологічні особливості, які є генетично успадкованими і набутими, індивідуально-психологічні властивості, які формуються на основі біологічних особливостей, і соціальні характеристики, які формуються внаслідок взаємодії з іншими людьми.
Структура особистості включає набір якостей і властивостей, які проявляються індивідами в різних ситуаціях, розглядається в психологічному і соціологічному аспектах.
Психологічний підхід розглядає особистість як складну, внутрішньо-структуровану будову, яка включає темперамент, характер, здібності і спрямованість.
Відомий психолог З. Фрейд виділив у структурі особистості три компоненти.
Підсвідомість (Ід – «Воно») представляється як компонент, в якому головними є безсвідомі інстинкти, пов’язані з необхідністю задоволення біологічних потреб. З.Фрейд зазначав, що в кожній людині сидить така істота, яка робить те, що їй подобається. Але оскільки індивіду часто подобається те, що диктує йому біологічна природа, і насамперед, бажання і нахили, які засуджуються суспільством, то йому приходиться з ними боротися, витісняючи їх в сферу «безсвідомого»).
Свідомість (Его – «Я») – компонент особистості, який керує її контактами з навколишнім світом. Коли людина з’являється на світ у неї існують лише біологічні потреби, які вимагають відразу їх задоволення, знімають напруження. По мірі дорослішання людина під впливом навколишнього світу вчиться обмежувати прояви біологічних інстинктів, відповідно до певного оточення поводитися за правилами, робити те, чого від неї вимагають. Таким чином формується усвідомлення і аналіз дій. Сферою свідомості «Я» керує принцип реальності, який змушує людину керуватися розумом, отримувати вигоду, маніпулювати обставинами і людьми, приховувати свої думки від оточуючих. Раціональне «Я» робить людину розсудливою, здатною добиватися своєї мети, вміти виходити з складних обставин.
Надсвідомість (Супер-Его – «Над-Я») – компонент особистості, який включає засвоєні індивідом соціально-значимі норми і закони, соціальні заборони, стереотипи поведінки, які диктує індивіду суспільство. Даний елемент психіки особистості формується в основному несвідомо в процесі виховання (насамперед в сім’ї) і проявляється у вигляді совісті, сформованих ідеалів. Це сфера моральних почуттів, які виконують роль внутрішнього цензора, постійно контролюючого «Я».
У цій структурі З. Фрейд підсвідомий компонент виділяв основним, будівельним матеріалом особистості. «Я» знаходиться на під тиском «Воно» і «Над-Я» і забезпечує інтеграцію особистості в суспільство, зв’язки з зовнішнім середовищем.
За К. Юнгом структура особистості має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів памʼяті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне несвідоме складається з різних рівнів і визначається національною, расовою і загальнолюдською спадщиною.
Соціологічний підхід до вивчення структури особистості визначається через інтегрованість особистості у соціальне середовище (статуси, ролі), спрямованість особистості як її домінуюче соціально зумовлене ставлення до соціальної дійсності і соціальну активність особистості та її здатність до саморегуляції поведінки, самоконтролю.
Структура особистості включає в себе потреби, інтереси та цінності. Джерелом активності особистості є її потреби – внутрішній психологічний стан людини, відчуття нестачі чогось. Потреби є внутрішніми стимулами активності особистості, які забезпечують її самозбереження. Задоволення одних потреб обумовлює виникнення нових потреб, які змушують людину розгортати певну діяльність. Потреби утворюють систему, що має ієрархічну будову. Засновником ієрархічної теорії потреб є американський соціальний психолог А. Маслоу, який розділив потреби на первинні (природні) потреби – потреби в їжі, одязі, повітрі, теплі, сексі, потреби у захисті від фізичної і психологічної небезпеки і вторинні потреби (соціальні) – потреби відчувати причетність до подій, комунікації, визнання і поваги з боку оточення (колеги, друзі, керівництво тощо), самоповаги, потреби самовираження і самореалізації, розкриття і реалізації здібностей.
Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту, соціальні – як продукт суспільного життя. Потреби формуються під впливом умов життєдіяльності людини, залежать від реальних можливостей людини і суспільства. У процесі усвідомлення потреб у людини формується інтерес до діяльності, який трансформується у мотив з урахуванням ціннісних орієнтацій особистості.
Інтерес (А.Адлер) – це конкретна форма усвідомленої потреби, реальна причина діяльності особистості, спрямованої на задоволення потреби. Інтереси виступають реальними причинами соціальних дій, які формуються у членів різних соціальних груп з урахуванням їх відмінностей відповідно до положення і ролі в суспільному житті. Інтерес органічно пов’язаний з потребами особистості або соціальної спільності і переміщення особистості з однієї соціальної спільності в іншу змінює її соціальні інтереси. Наприклад, інтереси малозабезпечених молодих людей значно відрізняються від інтересів матеріально забезпеченої молоді. Забезпечена молодь отримує освіту в престижних навчальних закладах, малозабезпечена – в державних закладах або займається самоосвітою. Потреби і інтереси формують основу ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і виступають регуляторами її поведінки.
Цінності особистості – це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об’єктів духовного та матеріального світу, надання їм визначальних соціальних ознак. Вони визначають уявлення людини про найбільш значимі, важливі цілі її життя та діяльності, а також засоби їх досягнення. Цінності виступають для людини метою життя і основними засобами їх досягнення, тому набувають функції найважливіших регуляторів соціальної поведінки індивідів. В західній науковій думці прийнято розподіляти цінності на матеріальні (пов’язують з економічними та фізичними потребами) і постматеріальні (потреби свободи, самовиразу, якості життя). Цінності поділяють на: 1) абсолютні – доброта, любов, правда, справедливість, гідність, свобода, чесність; 2) національні – патріотизм, національна гідність, державотворчі прагнення, історична пам’ять, прагнення до єдності; 3) громадянські – права і свободи, обов’язки, соціальна гармонія, повага закону; 4) сімейно-родинні – подружня вірність, турбота про дітей, стосунки у сім’ї, пам’ять предків; 5) особистісні – риси характеру, поведінка, стиль особистого життя.
Ціннісні орієнтації відображаються в свідомості і виступають важливою характеристикою особистості. Ціннісні орієнтації – сукупність цінностей, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації особистості і узгоджують соціальну поведінку особистості з соціальними нормами суспільства, групи. Сформована система ціннісних орієнтацій особистості забезпечує її становлення як активного суб’єкту соціальної діяльності і є важливим елементом культури.
Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв’язки, різні соціальні спільності називається соціалізацією. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, цінності, знання, уміння, і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. У соціології поширене визначення соціалізації як процесу коли засвоюються соціальні ролі. Сучасна західна соціологія визначає соціалізацію як процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і цінностей того суспільства, до якого належить індивід. Це може бути цілеспрямований вплив (навчання, виховання) і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на формування особистості. Людина засвоює світ культури вибірково, з урахуванням своїх інтересів, мотивів, світогляду.
Процес соціалізації розглядається як двоєдиний процес інтеріоризації та екстеріоризації. Під інтеріоризацією розуміється перехід від зовнішніх процесів у внутрішні процеси свідомості, коли вони трансформуються стають здатними для подальшого розвитку. Це процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Під екстеріоризацією розуміється реалізація внутрішнього світу людини в її практичній діяльності.
Соціальна адаптація має односторонній характер і означає вид взаємодії особистості із соціальним середовищем, в ході якого відбувається пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, інститутів, організацій, груп, різних сфер суспільства.
В соціалізації виділяють три періоди: дотрудовий, трудовий, післятрудовий і 4 стадії:
рання стадія, триває з народження до вступу в школу;
стадія навчання, триває з моменту вступу в школу до закінчення очних форм загальної і спеціальної освіти, це період молодості;
стадія соціальної зрілості є основною і охоплює період активної трудової і соціально-політичної діяльності;
стадія завершення життєвого циклу починається з моменту припинення постійної трудової діяльності в рамках офіційних організацій.
Такий поділ на періоди і стадії дає змогу вивчати специфіку і особливості соціалізації дитини, молоді, людей зрілого і пенсійного віку.
У поясненні механізмів соціалізації цікаву концепцію запропонував З.Фрейд, виділяючи три компоненти соціалізації:
а) імітація – свідомі спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;
б) ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;
в) почуття сорому і провини – негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.
Переважно такі механізми виявляються на стадії дитинства. Але їх можна прослідковувати і в житті дорослої людини, вважаючи імітацію – процесом засвоєння елементів культури шляхом наслідування, а ідентифікацію – виявом ставлення до соціального середовища, його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, а також способом усвідомлення своєї приналежності до них.
Крім того існує теорія «дзеркального Я» Ч. Кулі. Відповідно до неї образ «Я» індивіда є відображенням того, як його сприймають інші, або того, як це йому уявляється. Він виділяв три фази у процесі творення людиною свого «Я»: уява про те, як ми виглядаємо в очах інших, уява про те, як інші люди будуть оцінювати нашу зовнішність і як наслідок, вироблення певного типу внутрішнього самовідчуття – почуття сорому або гордості.
Залежність людини від соціального середовища примушує думати, що процес соціалізації відбувається з чиєюсь допомогою. Агенти соціалізації – це окремі особистості, соціальні групи і соціальні інститути, які впливають на формування особистості і сприяють засвоєнню соціальних ролей і норм. Агенти соціалізації підрозділяються на два види. Агенти первинної соціалізації – це безпосереднє оточення індивіда, яке має найбільший вплив на особистість. Наприклад, батьки, брати і сестри, близькі і далекі родичі, друзі, однолітки, вчителі, тренери, лідери молодіжних груп тощо. Агенти вторинної соціалізації – соціальні інститути, соціальні групи, установи т індивіди, з якими формуються формальні відносини. Наприклад, представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, міліції, церкви, держави, ЗМІ, політичних партій.
Первинна соціалізація торкається безпосереднього оточення і включає перш за все сім’ю і друзів. Вторинна соціалізація відноситься до опосередкованого, формального оточення і складається з впливу установ і інститутів. Соціалізація є складним процесом, в якому особистість не лише засвоює норми, а виступає їх носієм і впливає на інших людей.