РОЗВИТОК
У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЧУТТЯ ЛАДУ ЯК ПРОВІДНОЇ МУЗИЧНОЇ ЗДІБНОСТІ
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історико-теоретичні аспекти розвитку ладового чуття молодших школярів
.1 Категорія ладу у системі засобів музичної виразності
1.2 Почуття ладу та його місце у системі музичних здібностей
.3 Питання розвитку ладових уявлень у різних системах музичного виховання
Розділ 2. Шляхи розвитку чуття ладу в учнів перших класів на уроках музики
.1 Методика констатуючого етапу експерименту
.2 Шляхи формування й розвитку в першокласників ладових уявлень на уроках музики
Висновки
Список використаних
першоджерел
Вступ
Серед основних завдань, що стоять перед сучасною школою ХХІ століття, досить важливого значення набувають питання художньо-естетичної освіти та виховання учнів. Про це свідчать новітні державні документи - Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті та Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), у яких визначаються основні цілі, пріоритети, умови, очікувані результати та інші найважливіші положення розвитку освіти в нашій країні на найближчі десятиліття. Як підкреслюється у зазначених документах, суттєвого удосконалення потребує художньо-естетичне виховання школярів. Слід зазначити, що українська школа починає поступово переходити від монополізму програмно-методичного забезпечення загальної середньої освіти до багатоваріантності програм, підручників, посібників, що безумовно стимулює як науково-дослідницьку думку, так і педагогічну творчість вчителів-практиків.
Одним з найважливіших факторів виховання морально-естетичних почуттів, формування світогляду, художніх поглядів та переконань, духовних споживань підростаючого покоління є залучення до музичного мистецтва на уроках музики загальноосвітньої школи. Музика як один з видів мистецтва активно впливає на дитину, виховує особистість, формує естетичні здібності.
В Сухомлинський писав: „Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї. Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури” [48, 553]
Мова музики - це міжнародна мова звуків, яку розуміють усі люди. В її основі лежить звуковисотна інтонація, що розкривається й розвивається у часі, має динамічне та темброве забарвлення і вироблені віками принципи формоутворення. Написана у минулі епохи, музика не залишається музейним експонатом, цікавим тільки для фахівців. Диво музики полягає у тому, що вона здатна змінюватися, збагачуватися відповідно до зміни сприйняття виконавців та слухачів. Вона, як жива, перебуває у вічному русі, створюючи навколо звукове поле, яке поширюється у просторі та часі, в нашому внутрішньому світі, нашій пам'яті, в наших почуттях ще довго після того, як прозвучала остання нота.
У вирішенні завдань художньо-естетичного виховання школярів, розвитку в них широкого естетичного світогляду, художнього смаку, інтересу до різних видів мистецтва велике місце належить урокам музики у загальноосвітній школі, що намагаються висвітлити вузькопрактичні питання музичної роботи з дітьми, надати рекомендації з конкретних учбових завдань, а також вирішити загально-естетичні та культурологічні завдання творчого розвитку особистості.
Музична культура людини є органічною частиною культури народу, до якого вона належить або серед якого живе, тому у вирішенні завдань художньо-естетичного виховання значне місце належить досвіду народної педагогіки, надбанням українського музичного фольклору, а також практиці музичного виховання відомих вітчизняних композиторів та педагогів. В останні роки музичною педагогікою активно вивчається досвід М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, Ф. Колесси, Л. Ревуцького та інших діячів української культури.
Однією з основних проблем музичного виховання у школі є формування й розвиток загальної музичності школярів та різноманітних музичних здібностей, серед яких - музичний слух, емоційно-пізнавальні, раціонально-пізнавальні музичні здібності, здібності до музичної діяльності тощо. У системі музичних здібностей ладове чуття, разом із музично-слуховими уявленнями та чуттям ритму, утворює ядро музичності. Саме у ладовому чутті, що є основою емоційного відгуку на музику, поєднуються емоційний та слуховий боки музичності.
У багатьох системах музичного виховання, як вітчизняних, так і зарубіжних, питання формування й розвитку ладового чуття займають провідне місце. Серед них - музично-педагогічна концепція угорського композитора З. Кодая, болгарська "стовбиця" Б. Тричкова, українська вокально-хорова педагогіка М. Леонтовича тощо. У сучасній вітчизняній музичній педагогіці питанням розвитку ладового чуття приділяється значна увага, йдуть пошуки нових підходів до поєднання елементів відносної та абсолютної сольмізації, але чіткої науково-методичної позиції ще не вироблено.
Актуальність проблеми використання нових підходів до розвитку окремих музичних здібностей молодших школярів у процесі загально-музичного виховання призвела до вибору теми дослідження: "Розвиток у молодших школярів чуття ладу як провідної музичної здібності".
Мета дослідження: розробити систему музично-дидактичних завдань з розвитку ладового почуття у молодших школярів на уроках музики.
Об'єкт дослідження: система музичних здібностей молодших школярів.
Предмет дослідження: музично-педагогічні умови і шляхи розвитку ладового почуття молодших школярів на уроках музики у загальноосвітній школі.
У своєму дослідженні ми виходили з гіпотези: якість розвитку чуття ладу в молодших школярів значно зросте, якщо на уроках музики у першому класі використовувати різноманітні прийоми і методи активізації ладового почуття:
- вводити елементи методу релятивної сольмізації,
- роботу з розвитку ладового слуху проводити за допомогою спеціальних ручних знаків та умовних складів,
застосовувати елементи „стовбиці” Б. Тричкова,
додавати спеціальні вправи на дитячих звуковисотних музичних інструментах.
У відповідності з метою дослідження та висунутою гіпотезою були поставленні завдання дослідження.
1. Вивчити літературно-музикознавчі першоджерела та визначити теоретичні аспекти категорії ладу (ладова стійкість та нестійкість, тонічність та тонікальність, ладові функції, класифікація ладових структур тощо).
2. Охарактеризувати місце ладового чуття у системі музичних здібностей.
3. Розробити систему вправ для вивчення рівнів розвитку ладових уявлень першокласників.
. На основі використання елементів релятивної сольмізації та „стовбиці” розробити вправи з розвитку ладових звуковисотних уявлень першокласників.
У процесі дослідження використовувалися методи:
0 теоретичний аналіз літератури з теорії музики та музикознавства, що висвітлюють питання формування й розвитку звуковисотного слуху, ладового чуття та релятивної сольмізації;
1 тестування, спостереження та співбесіди під час вивчення рівнів розвитку ладового чуття молодших школярів;
2 педагогічний експеримент.
Наукова новизна і теоретична значущість роботи полягає:
- у теоретичній розробці критеріїв вивчення рівнів розвитку ладового чуття молодших школярів;
- у визначенні нових підходів до процесу розвитку ладових уявлень молодших школярів засобами релятивної сольмізації та „стовбиці” на уроках музики.
Практична значущість дослідження полягає у можливості використання результатів у практичній діяльності вчителя музики у початкових класах, а також у подальшій експериментальній роботі з розвитку окремих музичних здібностей та загальної музичності школярів.
Структура
роботи: вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.
Розділ
1. Історико-теоретичні аспекти розвитку ладового чуття молодших школярів
.1 Категорія ладу у системі засобів музичної виразності
музика педагогічний сольмізація школяр
Лад - один з провідних засобів музичної виразності, разом із мелодією, гармонією, ритмом, фактурою тощо. Вивченням ладу як важливого компоненту музичної тканини займалися відомі російські та українські музикознавці Т. Бершадська [6], Н. Гуляницька [12], О. Правдюк [38] та ін.. Розглянемо основні положення ладової теорії, найпоширенішої у сучасному музикознавстві.
Слухаючи або виконуючи музичний твір, ми відчуваємо, що звуки перебувають між собою у певних зв'язках. Певні звуки сприймаються як опорні, стійкі, інші - безопорні, нестійкі. Система взаємодії стійких та нестійких звуків, інтервалів, акордів, об'єднаних тяжінням до центру - тоніки - називається ладом [46, 175]. Лад - це звуковисотна система суміжності тонів, яка основана на їх логічній (субординаційній) диференціації [6, 48]. Саме такі визначення ладу є базовими у сучасному теоретичному музикознавстві.
Лад є логічною структурою і як матеріальна субстанція не існує (на відміну від звука, тембру, мелодії, гами тощо); лад не можна проспівати, зіграти поза конкретної інтонації. Ми сприймаємо слухом окрему мелодію, конкретний мотив, а наш розум відображає ту форму взаємодії тонів, яка склалася в межах цієї мелодії, відображає її як окрему систему суміжності звуків вже шляхом абстрагування. Тобто, лад не можна ототожнювати з конкретною інтонацією, хоча виявляється він саме через неї. Інтонація є втіленням художнього смислу, лад - формою здійснення логіки, лише одним з методів втілення смислу. І цим пояснюється можливість існування різних за характером творів, написаних в одній ладо-тональності.
Сучасні лади є досить розвиненими системами, що складаються з багатьох елементів. Взаємодія елементів ладу утворює цілісну, художньо змістовну організацію звуків музичної системи з широкими естетичними можливостями.
Розмаїття та багатство ладової організації звуків свідчать про високий рівень розвитку музичної культури. Звуки ладу, розташовані у висхідному або низхідному напрямку, утворюють звукоряд ладу. Ті звуки, що складають його основу, називаються основними ступенями, мають свою назву, складове та літерне позначення.
Структура ладу залежить від багатьох факторів, насамперед від музичного строю. Як відомо, в художній практиці як народної, так і професійної музики європейської традиції використовується два види строю: рівномірно-темперований - з поділом октави на дванадцять рівних півтонів та нетемперований, при використанні якого проміжки між сусідніми за висотою тонами можуть бути менше темперованого півтона.
З точки зору інтервальної структури звукоряди можна поділити на ангемітонічні (безпівтонові) та гемітонічні (які мають півтони).
Інтервал між крайніми звуками звукоряду визначає його обсяг. У межах обсягу важливою є кількість ступенів, їх інтервальне співвідношення та положення ладового центру. Виділяють два основних різновиди ладових структур з точки зору інтервального обсягу:
1. Лади, основні ступені яких розташовані у межах октави, називаються октавними. Елементи таких ладів повторюються в усіх октавах, не змінюючи свого значення.
2. Лади, звукоряди яких вужчі за октаву або виходять за її межі, називаються неоктавними або монотонікальними, їх тоніка та ступені не мають повторення в інших октавах.
Висотне положення ладу у музичній системі, що визначається висотою тоніки, називається тональністю [46, 177]. Термін "тональність" увійшов до музичної практики у 17 столітті, разом з формуванням мажоро-мінорної ладо-гармонічної системи з характерною стабільністю функціональних відношень та ідентичною побудовою звукоряду від даної тоніки. До цього часу в умовах середньовічної гексахордної системи абсолютно-висотні зміщення ладу (зміни тонік) були обмеженими, а основний момент розрізнення був пов'язаний із змінами інтервального складу (звукоряду). Під час формування мажоро-мінору була потрібна особлива фіксація, якою стало висотне положення тоніки, з яким було пов'язане поняття тональності. Співвідношення різних тонік поступово стало визначати побудову музичної форму.
В тональності лад як логічна система знаходить своє втілення у конкретних звуках, у ній поєднана абсолютна висота звукоряду з абстрактною логікою ладової системи. Тому замість слова тональність інколи вживається термін ладотональність (введений Б. Яворським).
У 20 столітті у зв'язку з формуванням і розвитком нових технік музичної композиції (модальність, хроматична тональність, атональність тощо) розуміння тональності дещо змінилося. Наприклад, засновник додекафонної техніки А. Шенберг визначає тональність як мистецтво комбінувати звуки у такій послідовності, чи такій гармонії, чи у такій послідовності гармоній, при якій в усіх випадках становляться можливими відношення до основного тону.
Таким чином, термін тональність характеризує:
0 висотне положення ладу (абсолютну висотність на рівні звукоряду);
1 складну структуру, яка реалізує єдність окремих функціональних відношень і тієї конкретної висоти, на якій вони реалізуються.
Закономірності тональності виявляються у гамі. Гама - це висхідна або низхідна послідовність ступенів тональності від тоніки до тоніки у межах одної чи декількох октав. Взаємодія ступенів ладу відбувається на основі їх стійкості та нестійкості, а також їх інтервального співвідношення з тонікою і між собою.
Перший ступінь як найбільш стійкий є опорним центром ладової системи і притягує до себе все, що становить її нестійку сферу. У деяких ладах, наприклад, у мажорі та мінорі, до стійких належать також третій та п'ятий ступені. Але їх стійкість значно менша і виявляється лише у поєднанні з першим ступенем, з яким вони утворюють гармонічну опору - стійкий тонічний тризвук.
Стійки ступені ладу оточені з обох сторін нестійкими, їх нестійкість визначається інтервальним співвідношенням з найближчими стійкими ступенями. Спрямованість нестійких ступенів у стійкі, прагнення наблизитися до них називається тяжінням.
Перехід нестійких ступенів у стійкі називається ладовим розв'язанням.
У музично-теоретичній науці протягом століть вивчається проблема самої природи ладового відчуття, проблема того, чому при сприйнятті ряду тонів (акустичного феномену) у свідомості народжується система їхньої логічної "нерівності", їхньої суміжності, чому у конкретному випадку виникає та, а не інша форма суміжності. Вивчається також:
1) співвідношення ступеня активності ладових функцій та формотворчих факторів, взаємодія функцій з цими факторами;
2) певні особливості сприймання стійкості та нестійкості, їх значення для організації системи у цілому. Ці аспекти тісно пов'язані між собою.
У взаємовідношеннях ладу та форми найбільш діючою є функція нестійкості. Саме нестійкість є найбільш активним показником у плані впливу на форму, стійкість в цьому відношенні пасивніша. Вона лише "не заважає" течії форми, хоча виконує важливу роль у кадансах та закінченнях. Особисту дію нестійкості в автономних ладових системах, здатність саме нестійкості бути активним фактором форми і взагалі здатність виявляти свої ладові властивості незалежно від інших факторів - членування, цезур, акцентування - називають ефектом нестійкості.