Щоденна процедура роботи зборів ради є президентурою, яка зустрічається кожні 2-4 місяці і яку обирає конгрес. Її членами є президент і головний секретар, а також один представник з кожної партії-союзника і повноправного члена об'єднання (молодіжне об'єднання ECOSY, жіноче об'єднання PES Women, та інші - всього 5 об'єднань).
Політична виконавча влада складається з керівництва і секретаріату. У партії є президент, який є політичним керівником і представницькою особою (починаючи з 2004 Пол Нюруп Расмуссен, колишній міністр Данії), якій допомагають вибрані на конгресі заступники президента. Генеральний секретар партії керує організаційними роботами, за які відповідає секретаріат, і 4-5 разів на рік координуючу групу РЕБ, що збирається, куди входять партії-союзники і секретарі повноправних членів.
Секретаріат розташовується в Брюсселі, і організовує щоденну роботу РЕБ, перетворення рішень в життя і підтримку зборів. У секретаріаті, керованому генеральним секретарем, літом 2011 року працювало 26 чоловік, сфера діяльності яких приведена нижче:
· Відділення координації і планування (6 чоловік)
· Європейське політичне відділення (6 чоловік)
· Відділення міжнародної політики (3 людини)
· Відділ по зв'язках (6 чоловік)
· Відділ управління (4 людини)
· Додатковий 1 людина займається активами РЕБ.
Як узгоджуються європейські партії з європеїзацією? Європеїзацію (становлення європейської) можна зрозуміти по-різному, але найчастіше чинником впливу або що піддається впливу, є Європейський Союз. Європеїзація указує на цілий букет процесів, крізь який політична, соціальна, економічна динаміки охоплюються дискурсами, ідентитетом, політичними структурами, і логікою суспільної політики стан-співдружниць [34, с.46].
Європеїзація не обов'язково означає міжнародну дружбу або асиміляцію. Рішення на рівні країн-союзників можуть різниться, і так і було впродовж тривалої історії. Безліч досліджень, проте, указує на те, що один у одного вчаться, і вдалі рішення розповсюджуються - наявність союзу неминуче вносить свої поправки до політики і управління. Навіть євросупротивники обмінюються досвідом.
Говорити можна і про європеїзацію партій. Це поняття означає більше, ніж посилення європартій. Партії країн-союзників можуть обмінюватися передовим досвідом, стратегіями, і без втручання європартії. Велика частина авторів, все ж таки концентрується на європартіях, хоча вивчаються також зміни позицій відносно Європейського Союзу, і ширше - організацію партій, напрям діяльності та інші, пов'язані з Європейським Союзом зміни [5 с.29].пропонує п'ять вимірювань, за допомогою яких можна припускати, що європеїзація має місце:
Зміна в програмі: як у виборних платформах партії, так і інших програмах прискорена згадка Європейського Союзу (або Європи), посилання на нього, у тому числі і врахування Союзу в своїй внутрішній політиці.
Організаційні зміни: Європейський стандарт вніс поправки до формальної або неформальної структури, функцій, або настали інші зміни (наприклад, виконання партійного статуту, врахування членів Європейського Парламенту, переорганізації з урахуванням звичаїв партійного сімейства або організації на прикладі європартії).
Зміни в патернах конкуренції: чи намагаються дістати нових виборців настроєм "за" або "проти" Європейського союзу, чи є "карта Європи" важливим атрибутом політичних кампаній.
Зміна пріоритетів в правлінні партії: у разі розбіжності в поглядах правління партії з партійною програмою.
Виникнення партійних систем поверх що вже існують: зв'язки, співпраця, і об'єднання з партіями за межами держави спричинили за собою створення нових організацій, зміни в програмі, політичні кроки або змінили хід попередніх [4, с.77].
Реалізація євроінтеграційного курсу України потребує консолідації зусиль дипломатів та неурядових суб’єктів політики у просуванні інтересів країни в європейській спільноті. Значний потенціал у формуванні сприятливого для європейської інтеграції іміджу держави та досягненні політичної підтримки позиції країни у ЄС має міжпартійне співробітництво, зокрема, взаємодія із європейськими транснаціональними партіями, які стають дедалі впливовішим суб’єктом європейської політики.
Провідні політичні сили країн Західної Європи - консерватори та соціал-демократи - завжди мали значний вплив на процеси формування та розвитку Європейського Союзу. Так, ідейними натхненниками створення ЄС на початку 50-х років минулого століття були французький прем’єр-міністр, консерватор Р. Шуман та канцлер фРн, голова німецьких християнських демократів К. Аденауер. На рубежі XX-XXI ст. важливу роль у поглибленні процесів європейської інтеграції відіграв лідер французької правоцентристської партії Ж. Ширак, за часів президентства якого Франція підготувала проект Ницького договору, що поклав початок розширенню Євросоюзу. Чимало положень підготовленої французькими консерваторами концепції майбутнього політичного устрою ЄС знайшли відображення у проекті Конституції ЄС 2004 р. [33, с.77]. Хоча спроба ратифікації Конституції виявилася невдалою, основні її змістовні положення були запозичені Лісабонським договором, який набув чинності у грудні 2009 р.
Не менш важливу роль у становленні політичної системи та розвитку Європейської спільноти загалом відіграли й соціал-демократи. На початку 1950-х рр. західноєвропейські соціалістичні та соці - ал-демократичні партії активно включилися у процес євробудівництва, зокрема працювали у напрямі зміцнення статусу Європейського парламенту. Саме група європейських соціалістів наприкінці 1960-х років ініціювала розгляд питання щодо запровадження прямих виборів до Європарламенту та неодноразово виступала із пропозицією збільшення його повноважень [23, с. 193].
Зрештою, представники консервативних, соціалістичних, а також ліберальних європейських партій першими об’єдналися у політичні групи відповідного ідеологічного напряму у Європарламенті.
З моменту заснування Європейського парламенту його позиції в системі керівних органів ЄС істотно зміцнились. Із набуттям чинності Лісабонським договором його повноваження розширились до повноважень Ради Міністрів ЄС майже в усіх сферах політики Євросоюзу. Нині прийняття більшості рішень у сфері загальноєвропейської зовнішньої політики потребує участі Європарламенту. Зокрема, попереднього схвалення Європарламенту вимагає укладення договорів про приєднання нових дер - жав-членів до ЄС, а також окремих міжнародних угод ЄС із третіми країнами (в тому числі й Угоди про асоціацію) або міжнародними організаціями [13, с.119].
Посилення ролі Європарламенту у законодавчому процесі та політичному житті ЄС прискорило розвиток європейських транснаціональних політичних партій [11, с.43], у яких з’явилися реальні шанси для реалізації своїх політичних цілей. Їх політичні групи у складі Європарламенту ставали дедалі більш консолідованими, конкуренція між ними зростала. У процесі політичної структуризації Європар - ламенту інтеграція національних фракцій в європейські політичні групи відбувалася за принципом ідеологічної близькості. У парламенті сформувалося шість основних політичних груп, які об’єднують представників наступних сімей політичних партій:
соціал-демократи - до складу цієї групи входять усі провідні соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські національні європейські партії.
правоцентристи - об’єднує європейські християнсько-демократичні, консервативні партії;
ліберали - включає представників партій ліберального і центристського спрямування;
ліві - об’єднує крайні ліві соціалістичні та комуністичні партії;
зелені та регіоналісти - поєднує національні партії екологістів та регіоналістів;
євроскептики та крайні праві - включає європейські націоналістичні партії та партії антиєвро - пейського спрямування.
Партійну систему Європарламенту часто визначають як "дво - плюс кілька" партійну, де домінують дві найбільші політичні групи (група Партії європейських соціалістів та група Європейської народної партії), що представляють найвпливовіші ідеології - соціал-демократичну та консервативну. Кожна з цих груп завжди контролювали не менш, ніж 30-35% місць у Європарламенті, в той час, як інші, менші за чисельністю політичні групи - від 3 до 10% [13, с.61]. Таким чином групи ліво - та правоцент - ристів найбільше впливають на формування політики у Європарламенті, проте кількість місць, що вони контролюють, не дає можливості жодній з них домінувати над іншою.
Вибори 2009 року суттєво не змінили розстановку політичних сил у Європарламенті. Як і в Парламенті попередніх двох скликань, нині найбільшими є група Європейської народної партії (EPP) (265 мандатів), група "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) (184 місця) та Європейська ліберально-демократична група (ALDE) (84 місця). Втім, усі три партії втратили певний відсоток місць порівняно з результатами виборів до Європарламенту 2004 р. При цьому найбільшої поразки на останніх виборах зазнали соціал-демократи, чия кількість зменшилась на 2,6% (правоцентристи втратили 0,7% місць, ліберали - 1,3%) [6]. Нинішнє представництво лівоцентристів у Європейському парламенті (25% місць) є найменшим за весь період його існування. Після виборів 2009 р. розрив між право - та лівоцент - ристами збільшився (у парламенті шостого скликання група Європейської народної партії мала 36,7% місць, соціал-демократи - 27,6%, нині правоцентристам належить 36% місць, лівоцентристам - 25%) [15; 19]. На відміну від трьох провідних європейських партій, менші партії на останніх виборах покращили свої результати. Так, кількість зелених і регіоналістів (група "Зелені-Європейський вільний альянс" (Greens/EFA) у Європарламенті сьомого скликання зросла на 2%. В цілому позиції правого флангу у нинішньому складі Європарламенту посилились: відсоток місць новоутвореної євроскептично налаштованої консервативної групи Європейських консерваторів та реформістів (ECR) * (7,5%) та групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) (4,3%) перевищує кількість місць, що мали групи "Союз за Європу Націй" (5,6%) та "За незалежність і демократію" (2,8%) у парламенті минулого скликання.
Таким чином, у Європарламенті сьомого скликання найпотужнішою залишається група Європейської народної партії. Її представники головують у 10 з 22 парламентських комітетах, ще в п’ятьох - обіймають посади заступника голови. Окрім Європейського парламенту правоцентристи мають сильні позиції у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії. Більшість міністрів Ради ЄС (18 з 27) є представниками правоцентристських партій, що входять до складу Європейської народної партії. Правоцентристи переважають і в Європейській комісії: 12 з 27 її членів та Голова Ж.М. Барозо, який за підтримки ЄНП вдруге був обраний на цю посаду у 2009 р. [5, с. 19].
Зазначимо, що європартії не лише формують політику Європарламенту, але й здійснюють непрямий вплив на прийняття рішень в інших інституціях ЄС. Так, провідні європартії (Європейська народна партія, Партія європейських соціалістів та Європейська ліберально-демократична та реформістська партія) регулярно проводять координаційні наради керівників партій із головами держав з метою узгодження їх позицій напередодні засідань Європейської ради. З метою вироблення членами однієї партії спільної лінії у певних сферах політики ЄС європартії також організовують зустрічі із міністрами в окремих галузях напередодні засідань Ради Міністрів ЄС. Окрім цього європартії підтримують тісні зв’язки із єврокомісарами, які представляють політичні партії, що входять до складу їх політичних груп в Європарламенті [10, с.12]. До того ж експерти відзначають тенденцію зростання впливу європарламентаріїв на внутрішньополітичні процеси в країнах-членах ЄС [2, с.56].
Наднаціональний чинник (партійна приналежність) відіграє дедалі більшу роль при прийнятті рішень у Європарламенті. Аналіз результатів голосувань за останні 25 років свідчить про посилення ідеологічних кліважів у парламенті кожного наступного скликання, в той час, як вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань на вибір європарламентаріїв поступово нівелюється [13, с.43]. Нині саме партійна належність, а не національні інтереси або про/анти-євроінтеграційні позиції є визначальним чинником поведінки як окремих парламентаріїв, так і політичних груп Європарламенту.
Свідченням цього процесу є зростання консолідованості політичних груп європартій у Європарламенті кожного наступного скликання. У парламенті сьомого скликання показники згуртованості політичних груп є достатньо високими: від 0,82 до 0,93 (при максимальному значенні 1), за винятком групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) - 0,49). Вони значно перевищують коефіцієнт консолідованості європарламен - таріїв за національною ознакою [17. с.63]. Голосуючи, більшість європарламентаріїв дотримуються курсу своєї політичної групи, таким чином розподіл голосів здебільшого відбувається за ідеологічною лінією ліві/праві.
Найбільш згуртованою політичною групою із найсильнішою внутрішньопартійною дисципліною у нинішньому складі Європарламенту є група Європейської народної партії (EPP).
Ще одним фактором, що впливає на результати голосувань у Європарламенті, є формат утворюваних політичними групами коаліцій. Визначальну роль при створенні коаліції відіграє ідеологічна дистанція між партіями. Зазвичай у Європарламенті формується два типи коаліцій:
"широка коаліція", що створюється на базі груп Європейської народної партії (EPP), "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) та Європейської ліберально-демократичної групи (ALDE);
лівоцентристська та правоцентристська коаліції на чолі із групою Європейської народної партії та групою "Прогресивний соціал-демократичний альянс".
Аналіз коаліційної поведінки політичних груп у Європарламенті першого-п’ятого скликань показав, що ліво - та правоцентристи частіше об’єднувались у широку коаліцію при голосування, якщо мали схожі партійні позиції у певній сфері європейської політики. При збільшенні ідеологічної дистанції між партіями частота утворення широкої коаліції зменшувалась [13. с 43].
У 2009-2011 році у Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики. Проте, у певних сферах політики ЄС (екологія, охорона здоров’я, громадянські свободи, гендерна рівність, розвиток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилася [17, с.18]. Європейські експерти, прогнозують подальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.
Отже, європартії відіграють дедалі вагомішу роль у політичному житті ЄС. Вони не лише формують політику Європейського парламенту, але й впливають на прийняття рішень в інших інституціях ЄС.
Останні вибори до Європарламенту в цілому не змінили конфігурацію партійної системи ЄС. Проте, в Європарламенті сьомого скликання лівоцентристи контролюють меншу кількість місць порівняно із попереднім періодом, натомість посилились позиції правого флангу парламенту.
Незважаючи на втрату двох партій, група Європейської народної партії залишається найчисленнішою, найбільш консолідованою та найвпливовішою політичною силою у складі нинішнього Європарламенту. Сильні позиції ЄНП у Європарламенті підкріплюються підтримкою правоцентристської більшості у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії.
У Європарламенті сьомого скликання зберігається тенденція до посилення впливу наднаціонального фактору на процес прийняття рішень. Голосуючи, європарламентарії здебільшого дотримуються курсу своєї політичної групи. Натомість вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань при голосуванні європарламентаріїв поступово зменшується.
Зважаючи на зростання впливу європартій на формування політики ЄС, корисною з точки зору просування інтересів України у євроспільноті була б інтенсифікація зв’язків політичних партій України із європартіями та їх політичними групами у Європарламенті.