Використовувати метод заохочення слід обережно, адже він не завжди відіграє позитивну роль. Значно знижується авторитет заохочувального впливу, якщо заохочуваний цього не заслужив; він не має позитивного впливу, якщо не підкріплюється колективною думкою; учні, які звикли бути в центрі уваги, ставляться до нього байдуже і, навпаки, дитина, яка звикла бути непомітною, потребує схвалення; велику роль відіграє вікова особливість школярів у реагуванні на заохочувальний вплив.

Об’єктивність заохочувального впливу. Непідкріплене справжніми успіхами заохочення негативно впливає і на заохочуваних (перехвалю­вання розвиває в учнів самозадоволення, має місце протиставлення окремих учнів колективу), і на навколишніх (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя). Школярі несхвально ставляться до незаслуженого заохочення і не підтримують думки вчителя. Тому дуже важливо правильно оцінювати поведінку і заохочувати лише за серйозні успі­хи й досягнення. Необ’єктивність оцінювання результатів призводить до конфліктних ситуацій.

Рівномірне чергування способів заохочення. В процесі організації діяльності школярів можуть використовуватися різні способи заохочення: схвалення, похвала, подяка, приз, нагорода, важливе доручення.

Схвалення виражається короткою реплікою, яка підтверджує, що дитина діє правильно, що її вчинок позитивний («так», «молодець», «правильно» тощо).

Похвала – більш розгорнута оцінка, що супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вчитися став краще», «Дмитрик не тільки добре навчається, а ще й здібний учень музичної школи, спортсмен і допомагає мамі по господарству»).

Нагорода – більш значне заохочення, її застосовують у тих випадках, коли потрібно відзначити особливі досягнення, вчинки (нагорода за закінчення навчання з відзнакою, за першість у спортивних змаганнях, за порятунок потопаючого, збереження державної власності).

Особливе натхнення нерідко викликає доручення, цікаве за змістом, яке свідчить про довіру вихователя.

Опертя на громадську думку. Найпрестижнішим для школяра є гро­мадське визнання. Тому вплив заохочення буде ефективнішим за умови, якщо оцінка педагога збігається з думкою дітей. Досвідчені педагоги виробляють свій механізм схвалення вчинків особистості. Вони прагнуть не лише того, щоб їхнє оцінне судження збігалося з думкою дітей, а й, уміло користуючись методом навіювання, досягають того, що заохочує сам колектив. Це престижніше і для колективу, і для самого учня, і в цьому полягає мудрість педагога. Колектив виступає як інструмент виховного впливу на особистість.

Забезпечення гласності заохочення. Особливо важливо враховувати цю умову в тому випадку, коли заохочення є стимулом у процесі змагання школярів. За допомогою гласності обнародують результати змагання на кожному етапі. Забезпечити гласність можна з допомогою шкільного радіо, преси, зборів. З цією метою в школі створюють відповідні інформаційні центри. Засоби гласності сприяють заохоченню великої кількості дітей. Вручення похвальних листів, грамот, медалей здійснюють публічно, в урочистій обстановці. Це також має виховний вплив не лише на нагороджуваних, а й на інших школярів.

Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Наприклад, діти молодшого шкільного віку більше схильні до заохочення, ніж старшого. Це пояснюється тим, що в перших спостерігається потреба в схваленні їхніх учинків. Хоча учні середнього і старшого шкільного віку теж не байдужі до позитивної оцінки своєї поведінки, однак слід враховувати і те, що вчинок, за який відзначено молодшого школяра, не завжди потребує заохочення, якщо його здійснив учень старшого шкільного віку.

Покарання – це такий вплив на особистість, який виражає осуд дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки, і спонукає неухильно наслідувати їх. Психологічний аспект покарання полягає в тому, що воно має викликати в учнів неприємне переживання, почуття сорому і провини.

Розв’язуючи проблему, за що карати, можна провести таку лінію розвитку: від покарань, спрямованих переважно на гальмування негативних вчинків, рис характеру, звичок до покарань, сутність яких полягає у виробленні відповідних позитивних звичок і характерних рис.

Мета покарання в тому, щоб викликати у вихованця наміри не повторювати подібного.

Лише справедливе покарання досягає мети. Покарання, яке принижує гідність дитини, погіршує її поведінку. Вихователь, знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотив, що спонукає його до негативних вчинків, може визначити необхідність і міру покарання.

У педагогічній практиці є різні види покарань. Орієнтовно їх можна систематизувати в такому порядку: покарання-вправляння (погане чергування карається додатковим); покарання-обмеження (обмеження якого-небудь задоволення: можливості брати участь в екскурсії, тимчасове виключення із спортивної секції тощо); покарання-осуд (попередження, догана з визначенням певних строків виправлення); покарання-умовність (таким покаранням був арешт у кабінеті А. Макаренка); покарання-зміна ставлення (для багатьох дітей особливо суворий тон учителя під час оцінки вчинку, суворий погляд уже є покаранням,, так само як веселий жарт, приємна посмішка можуть бути заохоченням).

Як вважав А. Макаренко, «...не можна дати загальних рецептів у питанні про покарання. Кожний вчинок є завжди індивідуальний. У деяких випадках найправильнішим є усне зауваження навіть за дуже серйозний вчинок, а в інших випадках – за незначний вчинок треба суворо покарати».

Найкращою формою покарання дітей є покарання добром. Недарма в народі кажуть: «Покарай мене, Боже, та тільки добром». Саме такі форми покарання, які ґрунтуються на доброзичливості педагога й повазі до того, хто завинив, найкраще сприймають діти. Нерідко вони порушують дисципліну саме в улюблених учителів і тільки тому, що їм подобається їхня реакція, стиль покарання.

Отже, покарання педагога має бути педагогічним. Воно використовується з метою гальмування різних небажаних явищ і стимулює позитивну активність школярів.

3. Умови оптимального вибору і ефективного застосування методів виховання.

Вибір методу та ефективність його використання залежать від:

– вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями привчання і вправи переважають над переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;

– рівня розвитку дитячого колективу. У реформованому колективі педагог використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому – громадську думку, прийом паралельної дії;

– індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів. Обраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

– поєднання методів формування свідомості та поведінки. Добираючи методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності свідомості та поведінки;

– ефективності методів виховання, умовою ефективності якої є врахування психології школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння з’ясувати реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.