Материал: додптое до тдп-1

73. Юридичний обов’язок: поняття, зміст, структура.

Юридичний обов'язок - вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного обов'язку єправозобов'язаний.

Ознаки юридичного обов’язку:

1. Міра необхідної поведінки, точне визначення того, якою вона повинна бути. Юридичний обов'язок встановлюється на підставі вимог правових норм.

2. Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони — окремої особи чи суспільства (держави) в цілому.

3. У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу.

4. Встановлюється юридичними нормами.

5. Забезпечується державою.

6. Мета-задоволення інтересів уповноваженої сторони.

7. Існує лише у зв’язку із суб’єктивним правом.

Юридичний обов’язок мас три основні форми ( структура ):

1)здійснювати певні конкретні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки) - це зобов'язання діянням;

2)реагувати на законні вимоги правомочної сторони їх виконанням (наприклад, обов'язок виконувати умови договору) - це зобов'язання виконанням;

3) нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлін­ного їх виконання, тобто такого, що суперечить вимогам пра­вової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неу­стойку за невиконання умов договору.

Конституційними обов'язками за Основним Законом України є:

а)неухильно додержуватися Конституції та законів України;

б)не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей;

в)сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом;

г)подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік;

г) не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки

д) захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

є) відбувати військову службу відповідно до закону.

Суб'єктивне юридичне право, і юридичний обов 'язок поєднують те, гцо вони: виходять з юридичних норм; забезпечуються держа­вою; не безмежні, а існують у певних суворих межах - це завжди "міра" поведінки. Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, зумовлюють одне одно­го. Завдяки їм між суб'єктами права виникає зв'язок, який називаєть­ся правовідносинами.

74. Правоздатність

Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.

Правоздатність – абстрактна здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що передбачені законодавством.

Правоздатність індивідуального суб’єкта виникає з народження, не може бути обмежена та закінчується фізіологічною смертю. Вона є рівним для громадян незалежно від віку, статі, національності, походження, майнового стану та місцем проживання і є не відчуженою.

Щодо індивідуальності суб’єкта розрізняють три різновиди правоздатності:

1. загальна, що характеризується як принципіальною можливістю суб’єкта мати будь-які права та обов’язки, передбачені законом (цивільна правоздатність);

2. галузева, що відображає можливість набувати прав чи нести обов’язки у певних сферах суспільних відносин;

3. спеціальна (професійна), що передбачає наявність спеціальних знань професійного характеру.

Правоздатність індивідуального суб’єкта слід відрізняти від суб’єктивного права.

Правоздатність

• є невіддільною від особи;

• не залежить від статі чи національності;

• - не передається і не делегується іншими суб’єктами;

• є передумовами виникнення суб’єктивного права;

• має абстрактний характер.

76. Дієздатність

Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану психічного здоров’я.

Дієздатність – реальна здатність суб’єктів власними діями набувати та здійснювати суб’єктивні права та виконувати покладені обов’язки.

Дієздатність індивідуальних суб’єктів залежить від двох основних факторів:

1. Вік.

2. Стан здоров’я.

Повна дієздатність настає з досягненням 18 років.

Особи до 14 років вважаються недієздатними і їх імені виступають батьки, усиновителі чи опікуни.

Особа віком з 14 до 16 років є мінімально дієздатна, тобто має право на укладання дрібних побутових угод.

Особи з 16 до 18 років є частково дієздатними і, окрім можливості укладання побутових угод, мають право розпоряджатись власним заробітком. У деяких випадках можливе настання повної дієздатності до повноліття, шляхом прав емансипації, яка має місце у наступних випадках:

• вступ до шлюбу;

• укладання неповнолітнім договору;

• зайняття підприємницькою діяльністю.

Для настання емансипації необхідна згода батьків та рішення органу опіки та піклування (немає згоди батьків – рішення суду).

Дієздатність індивідуальних суб’єктів може бути обмежена у випадку:

• вступу у законну силу вироку суду, що передбачає позбавлення волі;

• зловживання наркотичних речовин та спиртними напоями;

У випадку душевного захворювання, коли суб’єкт не може зрозуміти значення власних дій та їх наслідків, особу у судовому порядку визнають недієздатною і всі дії від її імені здійснюється опікунами чи піклувальниками.

Дієздатність колективних суб’єктів правовідносин співпадає з правоздатністю: завершується із завершенням функціонування колективними суб’єктами.

Деліктоздатність – здатність суб’єкта нести відповідальність за різні кримінальні вчинки.

За загальним правом, щодо фізичних осіб,деліктоздатність настає з 16-ти років, за кримінальним – з 14-ти.

Особи, які є душевно хворими, визнаються неосудними та за рішенням суду відправляються до місць загального піклування.

76. Законний інтерес

Законний інтерес (інтерес, охоронюваний законом) - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних державних органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Ознаки законного інтересу:

• 1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи випливає з його змісту та відповідає принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

• 2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам;

• 3) виражається в можливості суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом;

• 4) передбачає можливість у деяких випадках звертатися по захист до компетентних органів держави чи до громадських організацій;

• 5) не має обов'язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну від суб'єктивного права).

Види законних інтересів: за суб'єктами: громадян, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій; комерційних об'єднань та ін.; за галузями права: конституційні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні та ін.; за рівнем: загальні, приватні; за характером об'єкта: майнові, немайнові.

Спільне між законним інтересом і суб'єктивним правом.

• 1) є правовими дозволами (можливостями);

• 2) зумовлені матеріальним і духовним життям суспільства;

• 3) сприяють розвитку соціальних зв'язків, поєднуючи особисті і суспільні інтереси;

• 4) виступають способами правового регулювання;

• 5) спрямовані на задоволення власних інтересів;

• 6) мають диспозитивний характер;

• 7) є самостійними елементами правового статусу особи;

• 8) реалізуються у формі використання;

• 9) виступають об'єктами правової охорони і захисту;

• 10) гарантуються державою.

Однак суб'єктивне право і законний інтерес є правовими дозволами (можливостями) різної властивості.

Відмінності між законним інтересом і суб'єктивним правом - виявляються у їх сутності (правовій природі), змісті і структурі: 1) суб'єктивне право є можливістю правової властивості, тобто можливістю користуватися благом у межах, установлених законом, а законний інтерес є можливістю фактичної властивості, тобто можливістю користуватися благом, без чітких меж (міри) дозволеної поведінки ("усічена правова можливість");

• 2) якщо суб'єктивне право має індивідуально-визначений характер, оскільки в законодавстві є вказівка діяти суворо певним чином {правовий дозвіл сформульований), то законний інтерес має загальний характер, оскільки в законодавстві немає вказівки на необхідність діяти суворо певним чином {правовий дозвіл, як правило, не сформульований, а виходить із сукупності правових норм і принципів, змісту законодавства);

• 3) суб'єктивне право має можливість вимагати, бо володіє системою правомочностей (на власні дії, на чужі дії, на захист держави), а законний інтерес виражається здебільшого в проханні, а не у вимогах певних дій від інших осіб;

• 4) суб'єктивне право має більшу стимулюючу силу, ніж законний інтерес, оскільки відображає найістотніші інтереси за соціальним значенням, тоді як законний інтерес відображає менш істотні інтереси, які не забезпечені правовими можливостями;

• 5) суб'єктивне право має високий ступінь матеріальної забезпеченості, гарантованості завдяки тісному зв'язку з благом та його захистом, а законний інтерес має слабкий ступінь матеріальної забезпеченості - реалізується тоді, коли фактично є необхідні умови для цього, його зв'язок з благом і захистом більш віддалений, ніж у суб'єктивного права.

Подібності між законним інтересом і юридичним обов'язкам: 1) зумовлені рівнем розвитку суспільних відносин, взаємозалежністю їх учасників; 2) слугують способами правового регулювання, впливають на розвиток суспільних відносин; 3) виражають різноманітні потреби й інтереси колективних та індивідуальних суб'єктів правовідносин; 4) здійснюються на основі закону.

Відмінності між законним інтересом і юридичним обов'язком:

• 1) законний інтерес є певним правовим дозволом, а юридичний обов'язок є правовою необхідністю;

• 2) якщо законний інтерес безпосередньо відображає прагнення суб'єктів правовідносин до володіння певними соціальними благами, то юридичний обов'язок побічно відображає інтереси суб'єктів правовідносин, слугує способом їх реалізації;

• 3) змістом законного інтересу є правомочності суб'єкта в межах дозволеної поведінки, а змістом юридичного обов'язку - належна поведінка в межах необхідного;

• 4) законний інтерес має обмежену структуру, а юридичний обов'язок - широку і різнобічну структуру;

• 5) законний інтерес не має кореспондуючого йому прямого обов'язку, його заміняє обов'язок загального характеру (не заважати намаганням використовувати можливості для реалізації свого інтересу); юридичний обов'язок завжди відповідає певному суб'єктивному праву іншої особи (осіб), а оскільки законний інтерес опирається на суб'єктивні права, то сприяє його (законного інтересу) непрямій реалізації і захисту;

• 6) законний інтерес не має формальної визначеності (у більшості випадків може бути реалізований в межах чинного законодавства), а юридичний обов'язок має конкретну визначеність і закріплення в законі, як і суб'єктивне право;

• 7) формою реалізації законного інтересу є використання, а юридичного обов'язку - виконання;

• 8) законний інтерес має диспозитивний характер, а юридичний обов'язок - імперативний;

• 9) законний інтерес не забезпечується державним примусом, тоді як юридичний обов'язок - забезпечується.

Наприклад, законний інтерес громадянина полягає в тому, щоб в аптеках були ліки підвищеного попиту. У разі їх відсутності він не може ні придбати медикаменти, ні вимагати від працівників аптеки надання їх в обов'язковому порядку. Отже, законний інтерес не забезпечений обов'язком.

Головні причини існування законних інтересів:

• 1) матеріальні (економічна зумовленість) - у законних інтересах опосередковуються лише ті інтереси, які бажано забезпечити матеріально, фінансово, але ще немає можливості це зробити;

• 2) кількісні (різноманіття інтересів і неможливість їх врегулювати за допомогою суб'єктивних прав) - в законних інтересах опосередковуються ті інтереси, які право не встигло "перевести" у суб'єктивні права у зв'язку із суспільними відносинами, що розвиваються (неможливість опосередковувати інтереси "у ширину") і які не можна типізувати у зв'язку з їх індивідуальністю, рідкістю, випадковістю тощо (неможливість опосередковувати інтереси "у глибину"); 3) якісні (значущість для суспільства) - в законних інтересах відображаються менш значущі інтереси і потреби, ніж у правах. Законні інтереси дають змогу забезпечувати різноманітні нестатки і запити громадян, задовольняти і захищати в легітимному порядку нові виниклі інтереси, що прямо не закріплені як суб'єктивні права. Не слід перефразовувати словосполучення "права та законні інтереси" на "законні права та інтереси", з останнього випливає, що права можуть бути незаконними,

У західній доктрині законному інтересу надається певне юридичне значення - він розглядається як домагання на дотримання державними органами і посадовими особами (публічною адміністрацією) порядку реалізації прав і свобод, що встановлений законом, зокрема застосування зацікавленою особою вимоги визнання незаконними акти і дії посадових осіб.