Види злочинів
У Гетьманщині передбачалися злочини проти держави й релігії, проти життя, тілесної недоторканності, особистої свободи й честі людини, проти статевої моралі, військові та майнові.
Пріоритетними були злочини проти релігії, церкви та держави. До перших належали: богохульство, відступництво від православної віри, пропаганда церковних єресей і розколів, чаклунство. За такі злочини присуджували найжорстокіші покарання: спалювали живцем, калічили, позбавляли честі й майна, виганяли з громади чи держави. Закон також стояв на сторожі інтересів церкви. Наприклад, за напад на церкву, цвинтар чи школу при церкві, особливо коли це призводило до вбивства або тяжкого поранення чи до пролиття крові у самій церкві, вбивці мали бути покарані відрубуванням руки, потім голови, подвійною виплатою головщини (відкупу) й винагороди за рани. За пограбування церковного майна або плюндрування церкви карали четвертуванням. Як злочини проти держави трактувалися: замах, вбивство чи поранення представника державної влади, знищення або фальшування монарших грамот чи печаток, фальшування грошей тощо. Від часу царювання Петра І до категорії державних злочинів почали відносити посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образу царя і т. ін. (проти "честі й влади монаршої"). За такі злочини належало карати смертю через відрубування голови, через заливання в горло розтопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головнішій). Покаранню за подібні злочини підлягали не лише головні виконавці, а й співучасники, а також ті, що знали про злочин, але не повідомили. Смертю каралася також державна зрада.
Значна увага законодавця гетьманської України зосереджувалася на злочинах, спрямованих проти життя й тілесної недоторканності людини, на захист її особистої свободи й честі.
Убивство кваліфікували як навмисне й ненавмисне, вчинене відкрито чи таємно (із засідки), відверто (холодна зброя) чи підступно (отрута). Важливими у кваліфікації вбивства були мотивація (корисливість) та обставини (група) вчиненого злочину. У визначенні покарання за вбивство та покалічення завжди брався до уваги соціальний чи родинний стан як злочинця, так і потерпілих осіб. Зокрема, за вбивство урядовцем свого начальника, слугою - свого пана, а також навмисне вбивство із засідки винний карався четвертуванням, за поранення - відрубуванням голови. За вбивство, вчинене в результаті змови кількох осіб, вбивця карався смертю, а співучасники - в'язницею й виплатою головнішій. За навмисний наїзд конем на вагітну жінку, що призвів до смерті, вбивця також карався смертю й подвійною головщиною. За позбавлення життя людини через отруєння вбивцю-чоловіка четвертували, а жінку закопували живою в землю, одночасно призначалася головщина з майна вбивці. За ушкодження здоров'я через отруєння відрубували голову.
Покалічення - відрубування руки, ноги, відрізання носа, вуха, губи, язика, вибиття зуба, виколення ока тощо - каралися звичайно виплатою головщини й позбавленням винного відповідного органа У випадку смерті скаліченого винного також страчували.
Особливо жорстоко каралося позбавлення життя чи покалічення родича. Синів-батьковбивців пропонувалося живими четверту вати, а дочок - живими закопувати в землю. За вбивство з корисною метою рідних брата чи сестри карали передусім позбавленням належної злочинцеві частини спадщини, а також відрубуванням руки потім голови. Убивство чоловіком власної дружини або навпаки каралося відрубуванням голови, а за позбавлення життя отрутою чоловік карався четвертуванням, а жінка - закопуванням живою) землю. За побої чи рани, завдані батькам, карали понад річним арештом, а потім - прилюдним покаянням у церкві.
Українське право Гетьманщини стояло на сторожі особистої свободи й честі особи. Зокрема, протиправне ув'язнення, побиття чи знущання каралися різними за розміром грошовими штрафами а за непоправних наслідків - ще й головщиною. Злочинами проти честі вважалися образи на словах, дією та в письмовій формі. Такі діяння каралися сплатою штрафів, інколи в'язницею чи каліченням. Закон суворіше захищав честь представника привілейованого стану порівняно із селянином, жінки - порівняно з чоловіком. Взаємна образа анулювала покарання. Як злочин проти честі кваліфікувалася неправдива присяга. "Права..." у цьому випадку пропонували оголосити зловмисника безчесним і негідним довір'я та карати відрубуванням двох пальців правої руки (їх підносить вгору особа, яка складає присягу).
Під злочинами, спрямованими проти статевої моралі розумілися порушення подружньої вірності, звідництво, зґвалтування, викрадення жінки з метою одруження тощо. Зокрема, розпусне життя дівчини або вдови карали публічним побиттям різками, спонукування до розпусти - відрізанням носа або вуха, публічним побиттям різками та вигнанням із міста. За рецидиву - смертною карою. Зґвалтування жінки або дівчини тягло для ґвалтівника грошовий штраф за безчестя і смерть. Покарання смертю призначали також за порушення табу одруження з близькими родичами, рівно ж як і за вбивство позашлюбної дитини.
До категорії майнових злочинів зараховували розбій (насильницький збройний напад із метою заволодіння майном), пограбування (відверте заволодіння чужою річчю з метою привласнення для виконання судового присуду або на покриття боргу чи заподіяної шкоди), крадіжку (у звичайній і кваліфікованій формах). За розбій і пограбування карали смертю і грошовими штрафами. За крадіжку речі незначної вартості (звичайна крадіжка) злодія на перший раз карали побиттям біля ганебного стовпа і грошовим штрафом у розмірі вартості вкраденого, на другий ще й відрізали вухо, коли це траплялося втретє - відрізали носа й випалювали на чолі тавро розпеченим залізом, а вчетверте - карали смертю через повішення. Кваліфікованими (тяжкими) вважалися крадіжки цінних речей, вчинені поодиноко чи групою злодіїв через підкоп, злам замків тощо. Якщо злодій був спійманий на "гарячому" або з краденою річчю ("лицем"), то це також ускладнювало його становище. За таких обставин злодія карали смертю через повішення. Тяжкими крадіжками вважалися також пограбування церков і могил, викрадення вільної людини та продаж її в неволю. За ці злочини також карали різними видами смертної кари.
У системі злочинів Гетьманщини важливе місце посідали також військові злодіяння (нез'явлення, спізнення на військову службу або втеча з походу). Такі діяння для старшини каралися позбавленням рангу, а для рядових козаків - тілесними покараннями. За спізнення на військову службу винний повинен був вдвоє відслужити прогаяний час. За вчинення військовиками нападів на приватні маєтки, вбивство, поранення чи зґвалтування жінок призначалися покарання смертю й виплата головщини, а матеріальна шкода компенсувалась у подвійному розмірі. Крадіжка або втеча з війська під час походу каралася тілесними покараннями чи позбавленням честі (для старшини). Утеча до ворога з метою зради каралася позбавленням честі, майна й повішенням опудала зрадника на шибениці. Убивство зрадника не вважалося за злочин.
Отже, кримінальне право гетьманської доби мало розвинені інститути злочину й покарання. У ньому з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: замаху на злочин; розрізнення головного злочинця Й співучасників; рецидиву злочину; наявності обставин, що унеможливлюють або знижують покарання (неповноліття, божевілля, старість, убивство чоловіком коханця жінки, коли він його застав і т. ін. Тогочасне кримінальне право пропонувало заходи із запобігання злочинам. Наприклад, у випадках погроз підпалом, смертю, пораненням або іншими кримінальними діяннями погрожувача віддавали на поруки надійним особам, які ручалися за те, що погрози не буде здійснено. Якщо погрожувач, незважаючи на поруку, виконував свої погрози, то з нього стягався грошовий штраф, половина якого віддавалася потерпілому, а друга половина йшла до державного скарбу. До засобів запобігання злочину відносять (а. Яковлів) також деякі зганьблю вальні покарання на тілі. Наприклад, відрізання вуха, носа рецидивістам-злодіям і таврування їх розпеченим залізом на чолі. Як свідчить тодішня судова практика, позначення робилося випаленням на чолі літери "13" (злодій); підозрілих осіб записували до "чорних книг", злочинців також висилали на певний час із місця проживання. За певних обставин удавалися до церковного покаяння. Останнє, за "Правами...", складалося з того, що винний мусів чотири рази на рік під час велиш свят, стоячи біля церковних дверей на призначеному йому місці, публічно голосити про свій гріх.
Значний суспільний інтерес становить визначна пам’ятка державно-правової думки України XVIII ст. «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького» П. Орлика. Соратник І. Мазепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підписав зі старшиною акт «акти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленого присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах…» [24, c. 184–210], а попередні ж гетьмани підписували статті з російським царем. У преамбулі Конституції П. Орлика 1710 р. йдеться про «деспотичне московське правління», про утиски, обмеження і навіть спроби скасувати права і вольності українців, обумовлені попередніми домовленостями. Конституція П. Орлика не лише проголошувала незалежну Українську державу республікою, а й закладала підвалини поділу влади, юридично закріплювала систему виборів посадових осіб. Конституція складалася з вступу й 16 статей. Вона передбачала встановлення державного суверенітету й визначення державних кордонів, забезпечення прав людини, створення формально правового суспільства на засадах єдності і взаємодії трьох гілок влади – законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала збиратися тричі на рік – Різдво, Великдень і Покрову), виконавчої (гетьман, дії якого обмежувалися законом, що виключало монархічну форму правління) і судової, підзвітної і контрольованої. Конституція закріплювала ще не знанні у тогочасній Європі засади демократичного суспільства [9, с. 273].
Успішна діяльність держави щодо проведення судової реформи неможлива без звернення до вітчизняного історичного досвіду. В історії української держави неодноразово проводились судові реформи. Однією з таких реформ була судова реформа Кирила Розумовського 1760-1763 рр. В Україні-Гетьманщині напередодні реформи існувало п’ять судових інстанцій: сотенний суд, полковник, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія і, нарешті, гетьман. Окрім того, в містах, в залежності від їхньої категорії, діяли магістратські або ратушні суди, а в селах – сільські. Однак безперечним можна вважати той факт, що правосуддя було прерогативою адміністративно-управлінського апарату, зокрема такої його важливої ланки, як Генеральна військова канцелярія. Остання найбільш активно втручалась у вирішення судових справ ледь не всіх рівнів, часто дублюючи, а то й просто підмінюючи Генеральний 2 військовий суд, що формально вважався вищою апеляційною судовою інстанцією України-Гетьманщини, президентом якого був гетьман. Більше того, саме Генеральна військова канцелярія займалася проведенням судової реформи, що почалася, згідно з універсалом гетьмана К. Розумовського від 17 листопада 1760 р., з реорганізації Генерального військового суду. Так, Генеральний військовий суд у тому вигляді, що існував перед реформою, виник в Україні ще за часів Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і спочатку діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів, а пізніше – як вищий апеляційний суд, рішення якого йшли на остаточне затвердження гетьмана. З початку 20-х років XVIII ст. відбулося активне втручання царського уряду у діяльність Генерального військового суду. Зокрема, до його складу вводилися російські судові чиновники у кількості трьох осіб поряд з такою ж кількістю в ньому українців. Вищою апеляційною судовою інстанцією, по суті, стала Малоросійська колегія, створена Петром І в Україні-Гетьманщині незадовго до смерті гетьмана І. Скоропадського. Подібними залишалися структура і значення Генерального військового суду й по смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р., у так званий міжгетьманський період, коли вищою апеляційною установою була не лише “канцелярія правління гетьманського уряду”, а й російський Сенат. Докорінно становище змінилося з відновленням в Україні 1750 р. гетьманства. Серед перших заходів гетьмана К. Розумовського було відкликання російських чиновників зі складу Генерального військового суду. Відтоді протягом десяти років ця установа, президентом якої знову став гетьман, складалася з 2-3 генеральних суддів та кількох бунчукових товаришів. За гетьманським універсалом від 16 листопада 1760 р., передбачалося “иметь присутствие в суде Генеральном 12-ти персонам, 3 судьям двоим генеральним, а с ними десяти персонам, коих десяти ежегодно в полках малороссийских из каждого полку по одному вибирать всем жительствующим в полках чиновникам и владельцам вообще из бунчукових товарищей, старшин полкових и из настоящих сотников, достойных добросовестных права ведающих, жилья и владения свои в тех полках имеющих, и тем выбранным персонам быть у того присутствия безотлучно”. Обрані в зазначений (і, слід сказати, досить, як на той час, демократичний) спосіб депутати разом з генеральними суддями виносили остаточні рішення Генерального суду. Відповідно до універсалу від 7 лютого 1763 р. гетьман дозволив полковим канцеляріям й усім чолобитникам подавати справи прямо до Генерального суду, що значно зменшило кількість судових інстанцій. Було скасовано судові функції Генеральної військової канцелярії, а Генеральний суд ставав найвищим апеляційним органом. Зазначені заходи підвищили престиж Генерального суду і водночас сприяли його демократизації, розмежуванню, до певної міри, судової, виконавчої і законодавчої влади. Найсуттєвіших змін українське судочинство зазнало наприкінці 1763 р., коли було створено станові шляхетські суди – земські, підкоморські й гродські. Назва останніх була запозичена з термінології польської судової системи, що функціонувала в Україні до Визвольної війни середини ХVІІ ст. Сфера діяльності судів регламентувалася відповідними положеннями Литовського статуту 1588 р., який залишався одним з головних джерел українського права, зокрема судочинства. Слід зазначити, що ідея відновлення шляхетських судів на Україні не була новою. Вона виникла ще в 40-х роках XVIII ст., коли, працювала комісія для складання відомого кодексу під назвою “Права, по которым судится малороссийский народ”, і залишалася актуальною в наступні роки. Однак остаточні рекомендації щодо створення зазначених судів надійшли до гетьмана К. Розумовського 17 вересня 1763 р. у вигляді “мнения к 4 апробации его сиятельства графа гетьмана” від з’їзду української старшини, що зібрався тоді у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Його учасники “держали разсуждение в силу малоросийских прав о подкоморских и земских судах в коликом числе оним з Малой России быть”. Саме на підставі цих рекомендацій гетьман Розумовський 19 листопада 1763 р. видав універсал, в якому викладалася конкретна програма створення нових судових установ. Зокрема, передбачалося створити на території кожного полку по два земських суди: один мав діяти в полковому місті, а другий – в одному з сотенних міст і два підкоморських суди. В кожному полку встановлювався під головуванням полковника один гродський суд, який, власне, мав замінити колишній полковий суд. Окрім традиційних виборних посад у новостворених судах вводилася посада возного, який обирався з числа значкових товаришів і сотенних старшин. У зв’язку з проведенням судової реформи кожний полк було поділено на дві частини, що називалися повітами. Отже, на усій території України-Гетьманщини було утворено 20 повітів, де й розташувалися вищезгадані судові установи: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Іваницький, Лубенський, Роменський, Галицький, Зінківський, Миргородський, Остапівський, Полтавський. Земський суд розглядав справи про розділ майна між родичами, боргові зобов’язання, заставні маєтності, оранку чужих земель, втечу слуг тощо. Широкі повноваження земських судів зумовили будівництво спеціальних для них приміщень. В Генеральну військову канцелярію почали надходити відповідні пропозиції від полків. Підкоморський суд розбирав конфлікти між землевласниками щодо спірних земель. У гродському суді вирішувалися справи про кримінальні злочини. 5
Таким чином, 17 листопада 1760 р. К. Розумовський запровадив у Лівобережній Україні новий порядок судочинства, тобто розпочав судову реформу. Її суть полягала у поверненні повноважень Генеральному 7 військовому суду, які в свій час перейшли Генеральної військової канцелярії і в такий спосіб суд став залежати від управління. Також відбулося повернення до старої судової системи, що існувала до національно-визвольної війни 1648-1657 рр. Територія УкраїниГетьманщини була поділена на 20 судових повітів: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Вінницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Миргородський, Остапівський і Полтавський. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські й по одному “гродському” суду. Вищою судовою інстанцією був не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 осіб. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.
Отже, результатом реформи, здійсненої гетьманом К.Розумовським, стала нова, більш спрощена система судів, в якій вже розмежувалися цивільні й кримінальні справи. Слід сказати, що в цій системі не знайшлося місця для сотенних судів. У вищезгаданому гетьманському універсалі з цього приводу досить чітко було сказано, що “сотенние правления за учреждением сих земских и гродских судов не имеют ни в какие земские, гродские и подкоморские дела и расправи вступать между духовними и мирскими владельцами и чиновниками всякого званий людми”. Натомість їм залишалися повноваження, визначені спеціальними гетьманськими ордерами ще раніше (зокрема, від 1 квітня 1752 р. і 18 квітня 1760 р.), згідно яких сотенні суди мали лише “между рядовими козаками в самих маловажних жалобах и спорах словесную расправу чинить”. Що ж до вагоміших спірних справ, то тут містилася вказівка сотенним правлінням “вступать в протчем в другие и между рядовими козаками случаючиеся спорние дела, требующие настоящих в земском или гродском судах расправ, где ж рядовие козаки должни судими быть по делам важнейшим земским и гродским”. Отже, як бачимо, йдеться про офіційне підтвердження належності усього українського козацтва до шляхетського стану. Спеціальним гетьманським розпорядженням чиновникам створених судів забезпечувалося досить високе становище в старшинській ієрархії. Зокрема, підкоморський суддя, або, як він часто іменувався в документах, “підкоморій”, ставав другою особою в полку після полковника. За ним йшов земський суддя, а підсудки урівнювалися з бунчуковими товаришами. Земські писарі діставали рівного становища з полковими осавулами, а возні вважалися другою службовою особою в сотні після сотника. Усі ці судові чиновники при вступі на посаду приводилися до спеціальних присяг, форма яких була розроблена за вказівкою гетьмана К.Розумовського. 6 Вищою апеляційною установою над створеними судами, згідно з Литовським статутом, ставав Головний трибунальний суд. До його складу з кожного судового повіту обиралися по два депутати, а також вводилися чотири духовні особи. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню.