Непересічність постаті Г. С. Сковороди в українській і світовій культурі полягає в тому, що його життя стало безпосередньо реалізацією створеної ним філософії. На це спромогалися далеко не всі філософи давніх часів, уже не говорячи про філософів нового й новітніх часів. Просвітницька діяльність Г. С. Сковороди позначилася не лише в його творчій спадщині, яка мала безпосередній вплив на подальший розвиток українського мислення, а і в педагогічній діяльності філософа. Він працював викладачем поетики у Переяславському колегіумі (1750), написавши там підручник із цього предмета, був домашнім учителем, викладав поетику та грецьку мову у Харківському колегіумі (1759-1764, 1768-1769). Український народ зберіг пам’ять про незвичайного мудреця, творча спадщина зберіглася до прийдешніх поколінь завдяки численним рукописним спискам, зробленим по віршам, байкам, притчам, філософським трактатам й статтям Григорія Сковороди за його життя.
30. Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко – багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд із існуючими культурними центрами – Львовом, Києвом – сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Жовкві.
До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.
У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм із виразними демократичними елементами.
У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалися реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції наявні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.
Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватися народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України.
Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.
Оригінальним національним явищем стали народні ікони – так звані козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани.
Разом із повівом барокового складу в українських церквах досягли надзвичайної пишності та ошатності церковні іконостаси: вони, власне в цім часі, почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці – під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфно тисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший – у с. Богородчани, куди його було передано з Манявського скиту. Образи богородчанського іконостасу – малювання майстра Іова Кондзелевича.
Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.
Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.
Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів.
У добу бароко також набув значного поширення портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці XVI ст. у трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені та незмінні опорні елементи портретного живопису.
Новим явищем у світському мистецтві став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, Т. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.
Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей самий час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом із Києва, Володимир Боровиковський – з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.
31. В усній народній творчості поширеними були прислів’я, приказки й пісні про безпросвітну долю селян, а також козацькі, рекрутські та чумацькі пісні. У пісні «Нема в світі правди» з великою художньою силою викривалася соціальна несправедливість, що панувала у суспільстві:
Зле у світі, зле чувати.
Тепер правди не видати,
Тепер правду б’ють, карають,
А неправду величають…
Тепер правда хліба просить,
А неправда срібло носить…
Тепер правда є в болоті,
А неправда ходить в золоті.
Чимало народних дум, легенд і переказів було складено про опришків. У пісенній творчості прославлялися М. Залізняк, І. Гонта та інші ватажки Коліївщини. Про зруйнування Нової Січі йшлося у піснях «Ой з-за гори, з-за Лимана», «Ой полети, галко». У піснях «Від Кілії до Ізмайлова покопані шанці», «Хвалилися запорожці Очаків
дістати» відобразилися події, пов’язані з участю козаків у боях за Північне Причорномор’я під час російсько-турецьких воєн.
Як і раніше, значне місце в усній народній творчості посідали веснянки, гаївки, весільні та інші обрядові пісні. Виконувалися також сатиричні та гумористичні пісні. Відбувався взаємовплив літератури та усної народної творчості.
Охоронцями бойової слави України вважав кобзарів Микола Васильович Гоголь. Кобзарі часто були не тільки охоронцями, але й творцями цієї слави. Сьогодні відомо не так вже й багато про народних співців-запорожців.
Ось трагічна історія одного з багатьох запорізьких кобзарів – Грицька. Ще молодим козаком разом зі своїми товаришами потрапив він у полон до турків. Згодом ті призначили його пильнувати за іншими полоненими, а за те, що той дав їм турецький одяг, козакові були виколоті очі. Незважаючи на всі перешкоди, Грицько повернувся на Україну і став кобзарем. Кобзарі піднімали дух козаків, кликали їх до перемоги у боротьбі з ворогами свого народу. Зрячі кобзарі брали безпосередню участь у битвах.
Чимало з них загинуло під час придушення селянсько-козацьких повстань, зокрема оспіваної Т. Г. Шевченком Коліївщини. У відомій історикам «Коденській книзі» – сумному мартиролозі замучених шляхтою повстанців 1768 року – значаться і три кобзарі: Прокіп
Скряга, Василь Варченко та Петро Соковий.
Про що ж співали кобзарі, за що любили їх козаки та селяни? Героїчний епос українського народу був одночасно і трагічним. Війна з турками і татарами, сумна доля невільників, українських бранців та бранок – ось теми багатьох дум та історичних пісень, зокрема, таких, як «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова, з турецької неволі» і деяких інших. Особливо багато дум та народних пісень присвячено подіям визвольної війни українського народу (1648- 1654 рр.).
Кобзарі по всій Україні оспівували образи Богдана Хмельницького, його сподвижників Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народних героїв. Ось назви тільки деяких з пісень, що належать до циклу про визвольну війну: «Чи не той то хміль», «Хмельницький
та Барабаш», «Хмельницький і Василій молдавський», «Іван Богун», «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Перемога під Корсунем». В одній з таких пісень, складеній у 1648 р., співалось:
Висипався хміль з міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідичу думу,
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці –
Не могли на ногах стояти,
Воліли утікати.
Так образно розповідали народні співці про перші перемоги Богдана Хмельницького над військовими силами Речі Посполитої. Багато пісень складено кобзарями й про тяжку, нужденну долю українського народу. Бідний козак – козак-нетяга, козак-голота – це
один з найулюбленіших персонажів у кобзарських піснях та думах, саме він був у народних очах уособленням усього найкращого, що було в козацтві: хоробрості, чесності, відданості Батьківщині. Ось характерний уривок з думи «Козак Голота»:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим ординським.
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Не треба забувати, що кобзарі-запорожці – це не тільки носії народної пам’яті, це ще й музична культура України. Звичайно, набір інструментів, які користуються популярністю в народі, не обмежувався тільки кобзою. В пошані була також ліра, сопілка, скрипка, цимбали та ін
32. Вертепом, або вертепною драмою, називається старовинний укр. нар. ляльковий театр, що виник у другій пол. XVII ст. у зв’язку з розвитком на Україні шкільної драми, зокрема інтермедій. Найраніші дані про вертеп належать до 1666 р., хоча скомороші «игры, глаголемыя куклы» побутували ще з Київської Русі, а звичай «ходіння з куклами» відомий з 1573 р. Авторами, постановниками і популяризаторами вертепу спочатку були мандрівні дяки, студенти Київської академії. Вертеп (первісне значення якого – печера, в якій народився Ісус Христос) – вистава, що розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або з картону двоповерховому будиночку (скриньці). У підлозі поверхів розгалужено щілини, крізь які схований від глядачів задньою стінкою криньки вертепник водив знизу ляльки, укріплені на дротинах. Ляльки виготовлялися з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку, професії, нац. та соціальної належності персонажа. Вертепник говорив за дійових осіб різними голосами, помічники грали на музичних інструментах, виконували дуети, хори тощо. Складалася вистава з двох частин – дій. У першій на верхньому поверсі вертепу розігрувалася традиційна різдвяна драма: у 13-17 коротеньких явах розгортався євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів-волхвів, про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть стинала йому косою голову. Дійство мало український колорит: пастухи були в сіряках, із сопілками, по-народному віталися тощо.
Друга частина вертерпу, що виконувалася на нижньому поверсі, складалася з 28-31 невеликих яв-інтермедій, слабо пов'язаних з попередньою дією, і мала суто світський характер. Тут виступали інші персонажі (лише чорт грав в обох діях): дід і баба, москаль, солдат і «красавиця» Дар'я Іванівна, циган з циганкою, угорець з угоркою, шляхтич з полькою та слугою, шинкар-єврей з жінкою, шинкарка, уніатський піп, селянин Клим з козою, дяк-бакаляр та його учень, а наприкінці – жебрак Савочка. Різноманітний склад цих персонажів по-своєму відтворював структуру тогочасного українського суспільства, його звичаї, симпатії та антипатії. В цій частині діяв запорожець (він навіть розміром більший від інших ляльок) – героїчна постать, сповнена відчуття своєї соціальної сили і людської гідності, що перемагає всіх ворогів. У великому монолозі він розгортав цілу історію народно-козацького визвольного руху, боротьби українських народних мас проти різних загарбників і гнобителів; рядки з цього монологу виписано під численними народними картинами козака Мамая.
Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, національними, віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики народної творчості. Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою. Основна маса персонажів розмовляла українською народною мовою, солдат – переважно російською, мова цигана була пересипана «циганськими» словами тощо.
Другу частину вертепу визначала фольклорна стихія – звучали народні пісні, приказки, прислів'я, фразеологізми. Написана драма в основному нерівноскладовими силабічними віршами, але є і 13-складові вірші, а також прозові партії.
Вертепна драма була улюбленим народним видовищем на Україні, перероблялася в Росії (споріднена з петрушкою) і Білорусії (батлейка). Особливу роль в популяризації вертепу відіграли козацькі лицедії, які ставили вертепні драми, висловлюючи в них думки і сподівання, близькі українському народові.
Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з др. пол. XVIII ст. (Сокиринецький вертеп, 1771). У ХІХ-ХХ ст. записано редакції Новгород-Сіверського (1824), Славутинського (1897, 1928), Батуринського (кін. ХІХ ст.), Хорольського (1928), Куп'янського (1937) текстів. Вплив мистецтва вертепу безпосередньо позначився на новій українській літературі, сприяв розвитку українського народного комерційного театру.
33. Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського. Ці твори поєднали традиції східнослов'янської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Вони були представниками нового напряму партесного співу, для якого характерне узгодження музики і тексту. Доля А. Веделя склалася трагічно.Його талант не знаходив належного визнання.
Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театральними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.
А. Ведель поєднував талант композитора, співака (тенор) й виконавця (скрипка). Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. У творчій спадщині композитора — понад 30 хорових концертів, “Літургія”, “Всеношна”, “Херувимська”.Покинув Москву А. Ведель, де він керував капеллою.Згодом мандрував по Лівобережжі. За антицарську діяльність його було засуджено, він помер у в’язниці.
Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором церковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опери "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури посідає Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Він 1868 р. створив “Слов’янську капелу”, а 1869 р. дав у Америці низку церковних концертів. На початку ХХ ст. в одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка — єпископальному соборі святого Іоанна Богослова — встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі пам’ятник славетному композитору. Поряд з ним — статуї 11 композиторів - засновників церковної музики в європейських країнах.
Високою школою для всієї С. У. у 18 ст. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київської Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С. У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні райони Росії.
Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С. У. було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетіз.
Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С. У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з С. У.
Філософське осмислення ідей виховання на Слобожанщині розпочинається з діяльності заснованого у 1726 р. Харківського Колегіуму. Серед ректорів, префектів та учителів колегіуму — Сковорода, Шванський, Прокопович, котрі, на думку В.Н.Каразіна, могли б зайняти поважне місце між самими славними німецькими вченими. Система освіти в Колегіумі основувалася на синтезі греко-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій і відповідала єдиній освітянській парадигмі, що відбудовувалася на українському культурному просторі. Щоб підготувати освічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Колегіум, посилали для дальшої науки за кордон. Керівництву Колегіуму було не байдуже, яку освіту отримують їхні вихованці, і тому турбувалися про педагогічні кадри європейського рівня. В його стінах здійснюється формування здатних до професійної творчої діяльності, озброєних знаннями здобутків світової думки українських діячів. Творче спілкування учнів і викладачів було умовою всього освітянського процесу в Колегіумі. Так, особливе значення приділялось написанню творів. Ці вправи розпочиналися в риториці та продовжувалися в богослов’ї та філософії. Зрештою, зважаючи на діалогічну природу філософської культури, яка розвивається через плідну взаємодію з витворами інших національних культур, що спілкуються на загальноєвропейському ґрунті, особливе значення приділялося вивченню філософії, рекомендовано вивчати першоджерела, по можливості, мовою оригіналу.
У січні 1846 р. напередодні загальноєвропейської революції в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Організаторами товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і випускник Київського університету Василь Білозерський.Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-Мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації.
Політична програма товариства — "Книга буття українського народу" стала надбанням українського національно-визвольного руху XIX—XX ст. Вона посідає чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Тараса Шевченка. Конкретне авторство цього твору не з'ясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч чимало їх схиляються до думки, що "Книгу" міг написати М. Костомаров.Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального прогресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності.