Материал: Вікова фізіологія та валеологія

Вікова фізіологія та валеологія

1.  У чому полягає значення анатомії, вікової фізіології та валеології для педагогіки?

Знання анатомії і фізіології людини, а особливо анатомії і фізіології дитячого організму, має виключно велике значення для педагогіки.

Знаючи вікові особливості дітей, вчитель або вихователь на основі закономірностей вікового розвитку може правильно навчати і всебічно виховувати їх. Без знання особливостей будови, життєвих функцій ростучого організму, умов, необхідних для нормального розвитку дитини, не можна правильно поставити навчальну і виховну роботу, дозувати розумове і фізичне навантаження дітей, побудувати систему фізичних і спортивних вправ, які повинні виховувати здорову дитину.

Важливо для майбутніх педагогів знати закономірності розвитку дітей в різні вікові періоди. Знання цих закономірностей є важливим фундаментом для глибокого вивчення і осмислення курсу загальної і педагогічної психології, педагогіки. На базі цих знань можуть бути розроблені заходи щодо охорони здоров’я, раціональної організації режиму дня дітей і підлітків, науково обґрунтовані педагогічні підходи до здійснення навчально-виховного процесу з урахуванням функціональних можливостей школярів у різні вікові періоди.

2.  Охарактеризуйте наукову діяльність вчених, які сприяли розвитку анатомії, вікової фізіології та валеології

Розвиток наук анатомії і фізіології бере початок з античного світу. Славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ (V ст. до н.е.) зберігає віками почесне ім’я “батька медицини”. Своїми працями він показав шляхи вивчення людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, терапії.

Протягом століть людство йшло до сучасного рівня знань у цих галузях науки.

Є історичні відомості про те, що вже починаючи з Х-ХІІ ст. монахи-цілителі лікарського монастиря, що існував при Києво-Печерському монастирі, передавали медичні знання, зокрема анатомічні та фізіологічні, від покоління до покоління. Після організації Києво-Могилянської академії (1694 р.) в Україні розпочалася підготовка кадрів, які багато зробили для розвитку анатомії на науковій основі.

Засновником наукової анатомії був професор Падуанського університету Андреас Везалій (1514-1564), який на підставі численних розтинів трупів у 1543 р. видав книжку "Про будову людського тіла" з систематизованим описом органів тіла людини.

Виникнення функціонального напряму в анатомії пов‘язано з ім‘ям Уїльяма Гарвея (1578-1657), який на підставі проведених спостережень та експериментів у 1628 р. видав свою знамениту працю "Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин" про кровообіг від серця через артерії і до серця через вени. Це відкриття стало початком розвитку фізіології як науки. Згодом (1661) Марчело Мальпігі (1628-1694) на підставі мікроскопічних досліджень дійшов висновку, що артерії та вени з‘єднуються між собою капілярами, довівши цим правильність уявлень про існування замкнутої системи кровообігу.

Розвитку анатомії та фізіології в XVІІ-XVІІІ ст. допомагали легалізований в ряді країн розтин трупів, поширення досконалих методів дослідження, відкриття університетів у країнах Європи, введення анатомічної термінології. Серед вчених-анатомів цього періоду слід відзначити Ф. Рюйша (1638-1731), який першим організував постійний музей анатомічних препаратів, удосконалив бальзамування трупів тощо.

У Росії анатомія починає свій розвиток за Петра І. Поштовх до розвитку вчення про здоров’я дітей дав геніальний російський вчений-енциклопедист М.В. Ломоносов (1711-1765 рр.), який першим звернув увагу властей на надзвичайно високу смертність серед дітей.

У 1834 році у Петербурзі відкрито перший шпиталь для дітей. Це сприяло глибшому вивченню патології дитячого віку і виділенню серед лікарів спеціалістів-педіатрів. Основоположником вітчизняної педіатрії як науки вважається Степан Хомич Хотовицький (1796-1885 рр.). Ґрунтуючись на великому власному досвіді і обізнаності у світовій літературі, він написав перший посібник “Педіатрика” (1847). Свій посібник С.Х. Хотовицький побудував на глибокому знанні анатомії і фізіології дитячого організму. В ньому він доводив, що в процесі розвитку в організмі дитини відбуваються зміни не лише кількісного, а й якісного характеру. Вчений подав чіткий опис різних форм патології дитини, детально обґрунтував засоби запобігання їм, способи догляду, дієту дітей раннього віку.

У розвитку педіатрії велика роль належить професору Московського університету Н.Ф. Філатову (1817-1902 рр.), авторові багатьох визначних праць з педіатрії, зокрема посібника “Семіотика і діагностика дитячих хвороб” (1890).

Професор Петербурзької медико-хірургічної академії М.П. Гундобін (1860-1908 рр.) усю свою діяльність присвятив вивченню вікових особливостей дитячого організму.

Петербурзькому лікареві К.А. Раухфусу (1835-1915 рр.) належить розроблення основ санітарної статистики захворювання дітей, побудови дитячих лікарень. Він перший застосував систему боксів-ізоляторів.

Велику боротьбу з дитячою смертністю і роботу з підготовки лікарів-педіатрів провів в Україні професор І.В. Троїцький (1856-1923 рр.). Він опублікував 101 працю з профілактики дитячих захворювань, дозування лікувальних засобів для дітей, з шкільної гігієни.

Відкриваються і розвиваються кафедри анатомії на медичних факультетах університетів ряду великих міст України, які потім сформувались у відомі анатомічні школи (кінець XVІІ ст. - початок XVІІІ ст.). Першим відкрився медичний факультет Львівського університету (1784 р.). У 1805 р. був організований медичний факультет у Харкові. Найталановитішими представниками Харківської анатомічної школи вважають В.П. Воробйова (автора методу макромікроскопічного дослідження, унікальних анатомічних атласів, підручників) та його учня Р.Д. Синельникова (автора тритомного анатомічного атласу, наукового керівника комісії по реставрації і збереження тіла М.І. Пирогова).

У Києві заняття на кафедрі анатомії в університеті Святого Володимира почалися у 1841 р. Серед відомих анатомів Київської школи слід відзначити О.П. Вальтера (перший дослідив дію симпатичних нервів на кровоносні судини), В.О. Беца (основоположник вивчення структури кори головного мозку), М.А. Тихомирова (автора визнаної у всьому світі монографії "Варіанти артерій і вен людського тіла"), М.С. Спірова (вивчав лімфатичну систему), О.В. Свиридова.

Видатний лікар-анатом М.І. Пирогов (1810-1881 рр.) заклав основи багатьох галузей сучасної анатомії і фізіології. І.М. Сєченов (1829-1905 рр.), С.П. Боткін (1832-1889 рр.), І.П. Павлов (1849-1935 рр.), В.М. Бехтерев (1857-1927 рр.), Л.О. Орбелі (1882-1958 рр.) створили і розвинули теорію нервізму, що ґрунтується на уявленні про цілісність організму й провідну роль нервової системи, яка регулює, узгоджує функції всього організму і пристосовує його життєдіяльність до умов існування.

Нині анатомія, фізіологія і гігієна як науки набули значного розвитку. За останній час вітчизняними анатомами, фізіологами, гігієністами досягнуті визначних успіхів завдяки запровадженню мікроелектродної техніки. Вимірювання внутрішньоклітинних потенціалів дало змогу "зазирнути" в світ нейронних процесів, особливо в механізм синаптичної передачі, тобто передачі збудження з однієї нервової клітини на іншу, з чутливої клітини на нервову .

3.  Доведіть, що організм людини - єдине ціле

Організм людини складається з клітин, які утворюють тканини, з яких побудовані органи. Злагоджену роботу організму забезпечує тісний взаємозв‘язок його органів. Органи, що виконують пов‘язані між собою функції, складають фізіологічну систему органів. Наприклад, ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, кишечник, печінка, підшлункова залоза входять до складу травної системи. За своїм функціональним призначенням в організмі людини розрізняють дихальну, кровоносну, травну, опорно-рухову, статеву, нервову, видільну, ендокринну та сенсорні системи.

В організмі людини є і так звані функціональні системи. Це сталі або тимчасові об‘єднання систем органів з метою виконання певної функції. Наприклад, дихальна і кровоносна системи об‘єднуються в єдину функціональну, щоб забезпечити весь організм киснем. Так само функціонально об‘єднуються між собою травна і кровоносна системи - з травних шляхів поживні речовини розносяться кров‘ю по організму і живлять усі клітини та тканини.

Постійні анатомічний і функціональний взаємозв‘язки і "співпраця" різних клітин, тканин, органів і систем органів створюють надзвичайно складну, унікальну систему - організм людини (від лат. organizo - влаштовую).

Регулюють життєві функції організму людини у цілому, а також окремих його органів та систем, узгоджують їхню діяльність, підтримують сталість внутрішнього середовища нервова, імунна системи, а також система залоз внутрішньої секреції (ендокринна). Ці системи тісно взаємопов‘язані між собою і впливають на діяльність одна одної.

4.  Обґрунтуйте, що організм - саморегулююча система

Організм людини побудований з клітин, з яких складаються тканини і органи. Діяльність кожного органу і організму в цілому залежить від діяльності органів дихання, травлення, кровообігу, виділення, які забезпечують нормальний перебіг процесів обміну речовин. Взаємний зв’язок між органами і системами органів здійснюється в організмі через нервову систему і гуморально. Будь-якому організмові потрібні певні умови існування, до яких у нього виробляється пристосування в процесі розвитку. Середовищем існування для клітин організму є внутрішнє середовище (кров, лімфа, тканинна рідина). Склад і властивості внутрішнього середовища підтримуються на відносно постійному рівні, що створює умови для життєдіяльності всього організму. Сталість хімічного складу і фізико-хімічних властивостей внутрішнього середовища організму називають гомеостазом (від грец. hоmоios - однаковий, stasis - стан). Забезпечують гомеостаз переважно дві системи - нервова та ендокринна, які разом складають нейрогуморальну систему регуляції функцій організму.

Сталість багатьох властивостей організму забезпечується саморегуляцією. Саморегуляція - універсальна властивість організму, яка включається тоді, коли виникає відхилення від певного постійного рівня будь-якого життєво важливого фактора зовнішнього чи внутрішнього середовища. Наприклад, рівень глюкози в крові може зменшуватися через недостатнє надходження її з їжею або внаслідок витрат при інтенсивній роботі. Зниження кількості глюкози в крові, незалежно від того, зовнішньою чи внутрішньою причиною воно викликане, запускає фізіологічні механізми, що підвищують її рівень. Таким чином, зміни стану системи спричиняють реакції, які відновлюють норму. Відхилення регульованого параметра в інший бік - збільшення кількості глюкози - призводить до включення знижуючих її рівень механізмів.

Звичайно, саморегуляція можлива лише за певних зовнішніх умов. Так, при недостатньому надходженні їжі в організмі розщеплюються запасні поживні речовини, наприклад, глікоген. Якщо ж усі внутрішні джерела глюкози будуть вичерпані, а їжа ззовні не надходитиме, організм може загинути.

Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить нервовій системі, яка регулює діяльність органів і систем організму.

Завдяки цьому в організмі відбувається саморегуляція фізіологічних функцій, що підтримує необхідні для організму умови існування.

5.  У чому полягає біологічне значення росту і розвитку?

Протягом життя в організмі людини безперервно відбуваються процеси росту і розвитку.

Ріст - збільшення розмірів організму людини або окремих його частин і органів унаслідок збільшення кількості клітин шляхом поділу, їх лінійного розтягування та внутрішньої диференціації.

Розвиток - якісні зміни, що приводять до формування людського організму або його різних частин і органів. Розвиток у широкому розумінні - це процес кількісних і якісних змін, що відбуваються в організмі людини, і які призводять до підвищення рівнів складності організації і взаємодії усіх його систем. Розвиток включає в себе три основних фактори: ріст, диференціювання органів і тканин, формоутворення, які знаходяться між собою в тісному взаємозв‘язку та взаємозалежності.

Під час росту збільшується кількість клітин, маса тіла та антропометричні показники. В одних органах (наприклад, кістки, легені) ріст відбувається переважно за рахунок збільшення кількості клітин, а в інших (м‘язи, нервова тканина) - переважають процеси гіпертрофії (збільшення розмірів) самих клітин.

Як правило, ріст виявляється збільшенням довжини і маси тіла дитини. Критерієм росту є висота дитини, маса, довжина різних відділів тіла тощо. Інтенсивність росту неоднакова, періоди бурхливого росту змінюються періодами його затримки. Найінтенсивніший ріст спостерігається у перший рік життя, коли довжина тіла дитини збільшується приблизно на 23-25 см. На другому році життя темп росту уповільнюється, але залишається ще високим - 10-11 см, на третьому році - 8 см. У період від 4 до 7 років ріст дитини збільшується на 5-7 см. У молодшому шкільному віці спостерігається уповільнення темпу росту до 4-5 см у рік. З 11-12 років у дівчаток і 13-14 років у хлопчиків до 16-17 років спостерігається останній "вибух" росту (7-8 см у рік). Крім того, ріст має свої індивідуальні особливості.

Подібна закономірність спостерігається і в наростанні маси тіла. На 5-му місяці життя вона подвоюється, до року - збільшується у 3 рази, після двох років - уповільнюється. З 11-12 років у дівчат темп росту маси тіла прискорюється, після 15 років хлопці переганяють дівчат за цими показниками і це перевищення зберігається й надалі.

Процес росту залежить від впливу багатьох факторів як ендогенного, так і екзогенного походження. Важлива роль належить вітамінам, особливо ретинолу (вітамін В), кальциферолам (вітамін D), вітамінам групи В. Для нормального росту необхідні також мінеральні солі і мікроелементи. Суттєво впливають на ріст і розвиток такі фактори середовища, як кисень, температура, світло. Роль світла для організму, який росте, передусім полягає у тому, що з ним пов’язаний синтез кальциферолу (вітамін D).

Паралельно з ростом відбувається розвиток організму, тобто морфологічна диференціація і функціональна спеціалізація певних тканин і частин тіла. Цей якісний фактор визначається змінами структури, складу і функцій організму, змінюється нерівномірно до формування дитини як дорослого індивіда.

6.  Що таке біологічний та хронологічний вік? У яких випадках спостерігається не збігання біологічного та хронологічного віку?

Вік людини відлічується з моменту народження і до смерті організму. Його умовно поділяють на певні періоди, між якими немає чітких меж. Розрізняють вік хронологічний та біологічний.

Хронологічний вік - це період (у роках, місяцях, днях), прожитий від дня народження до певного відлічуваного моменту. Біологічний вік визначається сукупністю анатомічних і фізіологічних особливостей організму, що відповідають віковим нормам для даної популяції. Не завжди біологічний вік збігається з хронологічним. Наприклад, у людей, що ведуть здоровий спосіб життя, мають оптимістичні погляди, біологічний "годинник" відстає від хронологічного: вони виглядають молодше за своїх ровесників, мають більшу м‘язову силу, активнішу психічну діяльність. Навпаки, в наркоманів та алкоголіків біологічний "годинник" набагато випереджає хронологічний: зовні вони виглядають на 10 років старшими за свій вік, мають мляву мускулатуру, опущені плечі, ледве пересуваються; пам‘ять та інші розумові процеси уповільнені, емоції знебарвлені.

7.  Які періоди вважають критичними?

У розвитку людини П.Г. Свєтлов підкреслює велике значення таких критичних періодів: імплантації (6-7 доба після зачаття), плацентації (кінець другого місяця вагітності) і перинатального (пологи). Критичні періоди пов‘язані з різкою зміною діяльності всіх систем організму матері (змінюється характер кровообігу, газообміну, живлення тощо). Крім того, є критичні періоди розвитку окремих органів на різних етапах розвитку зародка (плоду) людини.

Є підстави вважати, що різні гени починають функціонувати на різних стадіях онтогенезу, які збігаються з критичними періодами. Під впливом пошкоджуючих факторів фізичної і хімічної природи виникають порушення нормального розвитку, які нагадують мутації. Будь-які несприятливі фактори, які діють на жіночий організм, можуть порушувати нормальну будову і дозрівання статевих клітин та стати причиною мутації або аномального розвитку. Овоцити, які розвиваються у жінки у віці 40-50 років, виявляються значно старшими, ніж ті, овуляція яких настала у більш молодому віці.