“Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів за море, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву".
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь... Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами".
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в Ізборзьку. І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля.
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до (озера) Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали цого Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості...
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: "Чий се город?" А вони сказали: "Було троє братів, Кий, Щек (і) Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді”.
Повний текст джерела:
Лiтопис руський. – К., 1989. – С.12.
Зразок інтерпретації:
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С.42–46;
Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.1. – К.,1991. – С.380–388, 602–624.
Про яку подію йдеться в цьому фрагменті “Повісті временних літ”? Про що свідчить таке рішення князів? Що ви знаєте про згаданих тут князів і князівські династії?
“...І з’їхалися в Любечі для встановлення миру, говорячи поміж себе: “Навіщо ми губимо руську землю, вчиняючи розбрат між собою? А половці нашу землю розоряють і раді, що між нами міжусобиці. Від цієї пори будемо всі однодушні і бережімо руську землю, хай кожний держить отчину свою: Святополк – Київ, Ізяслав (отчину), Володимир – Всеволожу, Давид, Олег і Ярослав – Святославлю, а також кому роздав Всеволод міста: Давиду – Володимир, Ростиславичам – Перемишль Володарю, Теребовль – Васильку”.
Повний текст джерела:
Лiтопис руський. – К., 1989. – С.146.
Зразок інтерпретації:
Назвіть пам’ятку, з якої взято наступний уривок. Поясніть інформативне значення цього повідомлення. Поясніть, яку територію автор назвав Україною.
“У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.
Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.”
Повний текст джерела:
Лiтопис руський. – К., 1989. – С.343.
Зразок інтерпретації:
Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.ІІ. – К.,1992. – С.350–351.
Яку подію під 1169 роком Київський літопис описує наведеними нижче словами? Що символізувала описана подія?
“І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали...”?
Повний текст джерела:
Лiтопис руський. – К., 1989. – С.294–295.
Зразок інтерпретації:
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С.44;
Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения. – Т.І. – М.,1987. – С.320–322.
Яку інформацію про соціальну структуру давньоруського суспільства дають наведені статті з “Руської Правди”?
А це про віри
7. Якщо віра в 80 гривень, то вірнику 16 гривень і (10) кун, і 12 вікші, а спершу в’їздна гривня і за чоловіка 3 гривні.
Про княжих отроків
8. А це про княжих отроків, чи про конюха, чи про повара, – то 40 гривень, а за тіуна огнищного [11] 11, і за конюшого – 80 гривень, а за сільського тіуна, княжого чи землевласникового, то 12 гривень; а за рядового (нечиновну, просту людину. – В.Я.) 5 гривень, так само і за боярського.
Про ремісників і ремісниць
9. А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривень, і за кормилицю, хоч би була й із холопів чи рабів.
Повний текст джерела:
Практикум по истории СССР с древнейших времен до конца XVIII века. – М.,1976. – С.9–21.
Зразок інтерпретації:
История СССР с древнейших времен до наших дней. – Т.І. – М.,1966. – С.524–525, 534–535;
Смирнов И.И. Очерки социально-экономических отношений на Руси ХІІ-ХІІІ вв. – М.;Л.,1963.
Яку інформацію про статус неповноправних верств давньоруського суспільства дають наведені статті з “Руської Правди”?
Про челядь
22. Коли челядник (холоп) сховається, і на торгу сповістять про його втечу чи пропажу (це означало заборону переховувати холопа чи приймати його, як і крадену річ. – В. Я.) і через три дні його не знайдуть, то після третього дня новий господар вважає його своїм челядником, а попередньому власнику холопа сплачує 3 гривні продажі.
Коли знайде челядника
29. Коли хто знайде свого украденого челядника і візьме його, то цей челядник має вести до покупців його до третього своду, після цього позивач залишає свого челядника взамін на челядника третього покупця, щоб цей з наявним міг іти до кінцевого своду, бо то є не скот безмовний: «не відаю, у кого я купив»; а за свідченнями іти до останнього своду, і де буде остаточний вор, назад має повернути челядника, а свого забрати; і за всі збитки має платити останній вор, і князю продажі 12 гривень за челядника, чи вкраденого чи уведеного.
Коли ворами будуть холопи
37. Якщо ворами будуть холопи, чи князівські, чи боярські, чи монастирські, – їх же князь продажею не карає, оскільки вони не вільні, то подвійно має заплатити їх власник позивачу за кривду.
Повний текст джерела:
Практикум по истории СССР с древнейших времен до конца XVIII века. – М.,1976. – С.9–21.
Зразок інтерпретації:
История СССР с древнейших времен до наших дней. – Т.І. – М.,1966. – С.524–525, 534–535;
Смирнов И.И. Очерки социально-экономических отношений на Руси ХІІ-ХІІІ вв. – М.;Л.,1963.
Яку інформацію про господарство Давньої Русі дають наведені статті з “Руської Правди”?
Про крадіжки
33. Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і будуть зловлені), то сплачують по 60 кун; якщо злодіїв буде багато, то кожен сплачує по 60 кун.
34. Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було злодіїв, усім платити по 3 гривні і по 30 кун; коли крадене пропало, то власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж літа має взяти із злодія по півгривні.
35. Якщо вкрадуть княжого коня і наявного не буде, то платити за нього 3 гривні, а за інших по 2 гривні.
А це плата за худобу
36. За кобилу – 60 кун, а за вола – гривню, за корову – 40 кун, за третяка – 30 кун, за лошицю – півгривні, за теля – 5 кун, за барана – ногату, за жеребця об’їждженого – гривня кун, а за лоша – 6 ногат, – це плата смердом, що платять князівську продажу.
Стягнення кун
38. Коли хто хоче стягнути з іншого куни, а він відмовляється, то проти нього треба виставити свідків, які приймуть присягу, а позивач візьме куни свої. Оскільки не віддав за багато літ, то винуватець має сплатити позивачеві за кривду 3 гривні.
39. Коли купець купцю позичить для купівлі куни чи для торгівлі з іноземцями, то купцю перед свідками кун не брати, свідки йому не потрібні, а сам мусить стати під присягу (клятву), оскільки він відмовляється.
Про поклажі
40. Якщо хто поклажу залишає у кого-небудь, то той, у кого лежав товар, свідка не виставляє. Але коли буде наклеп, що товару було більше, то під присягу має іти той, у кого товар лежав: «стільки у мене поклав», оскільки йому благодіяв і зберігав.
Про відсотки
41. Коли хто куни дав під відсотки, чи мед під надбавку, чи жито під повернення з присягою, то свідків виставляти позивачу, оскільки з ним вирішував, так йому і брати.
Про місячні відсотки
42. Місячні відсотки за мало днів беруть; якщо куни сплачуються в тому ж році, то дають позичальнику куни в третину (40%), а коли місячний відсоток віддано забуттю, свідків не буде, а буде кун З гривні, тоді іти йому по свої куни під присягу, якщо ж буде кун більше, то казати йому на присязі так: «Помилився ти, що ти свідків не брав».
Повний текст джерела:
Практикум по истории СССР с древнейших времен до конца XVIII века. – М.,1976. – С.9–21.
Зразок інтерпретації:
История СССР с древнейших времен до наших дней. – Т.І. – М.,1966. – С.524–525, 534–535;
Смирнов И.И. Очерки социально-экономических отношений на Руси ХІІ-ХІІІ вв. – М.;Л.,1963.
Інтерпретацію можна визначити як опозицію констатації. Констатація (наведення дати події, нагадування якогось очевидного історичного факту, цитування висловлювань історичних діячів чи фрагментів текстів, наведення кількісних даних) є прямим повідомленням, в якому історик виконує пасивну роль, нічого не додаючи до себе. Навпаки, інтерпретація є чимось якісно іншим: тут історик виступає активним суб’єктом, він уповні проявляє свої здібності, таланти, ідейні позиції тощо. В ході інтерпретації історик змушує документи чи інші тексти говорити і таким чином перетворює їх на джерело історичних знань. Через процедуру інтерпретації історик доповнює минуле, робить можливим знову пережити і продумати минуле, зрозуміти його краще, ніж його творці і безпосередні учасники, загострює нашу пізнавальну діяльність.
Найчастіше змістом історіографічних інтерпретацій є такі інтелектуальні дії:
– тлумачення, тобто з’ясування того, що ж насправді хотів сказати автор джерела;
– пояснення (з’ясування причин, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, порівняння, коментування, періодизація);
– оцінка (відділення важливих подій від другорядних, схвалення чи засудження діячів та їх вчинків, судження щодо успішності чи безрезультатності дій);
– джерелознавчі, історіографічні та філософські екскурси, наукова полеміка.
Змістом інтерпретації в історії є не тільки пояснення, а й щось більше – повне самовираження історика, привнесення в нарратив усієї історикової особистості, його інтелекту, цінностей, громадянської позиції. Інтерпретація – це найцінніша і разом з тим найбільш вишукана частина професійної діяльності історика.
Здійснення інтерпретації здебільшого полягає у виконанні таких операцій:
1. Зовнішня характеристика джерела: авторство, дата виникнення джерела, техніка його виконання, наскільки повно збереглося, характеристика редакцій і списків, місцезнаходження оригіналу.
2. Внутрішня характеристика джерела: мова джерела, міра компетентності і заангажованості автора, особливості його світогляду, перевірка на наявність фальсифікацій.
3. Стислий переказ тексту джерела.
4. Тлумачення неясних місць, термінів, архаїзмів, висловів іноземними чи класичними мовами, застарілих мір ваги, грошових одиниць тощо, біографічні довідки щодо згаданих у тексті осіб.
5. Виділення прямих свідчень джерела.
6. Виділення непрямих свідчень джерела.
7. Загальний висновок: що дає джерело для характеристики минулого.